Iван Туркенич
Шрифт:
Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи
Запустивши руки в кишені довгих стареньких штанів, Сергій трохи відстав, даючи дорогу Вікторові.
– Ви, здається, вже знайомі? – запитав Віктор.
Ваня простягнув руку Сергієві, ніби він не чув Віктора і навіть не помітив його. Він перехопив в очах Сергія іскринку радості.
– Ти що,- здивовано запитав Віктор Третьякевич,- зі мною не хочеш вітатися?
– Не тільки вітатися, а якби міг – то побив би тебе як слід.
– За що? – здивувався той.
– Ти не міг мені вчора сказати, що це Сергій?
– Міг, але просто хотів, щоб ти голову посушив, як над шаховим завданням. Ти ж любитель шахів.
– А це вірно! Я годин до двох не міг заснути, все думав, хто б це міг бути.
У розмові з'ясувалося, що у Сергія є теж група, в яку входять і дівчата віком 15-16 років (а декому було навіть чотирнадцять років).
– Менше підозри буде. А всі у нас в групі бонові, з ними хоч у вогонь і воду! – сказав Сергій.
Незабаром прийшли Уляна Громова і Анатолій Попов, а за ними Борис Главан і Василь Левашов.
Земнухов запросив усіх до кімнати і, хвилюючись, звернувся до присутніх:
– Друзі, сьогодні ми наче наново створюємо комсомольську організацію.
– Але тільки підпільну,- вставив Левашов.
– Справді, підпільну комсомольську організацію. І нам треба вирішити, з чого ми почнемо роботу.
Ваня зробив паузу, обвів усіх спокійним поглядом своїх добрих короткозорих очей, ніби запрошуючи присутніх висловити з цього приводу свою думку. Потім сказав:
– Ми перед цим радилися і з первомайськими товаришами. Правда, Улю?..
– Так, звичайно, думки в нас збігаються. Кажи, Ваню.
– З Віктором Третьякевичем теж ніби не розходимося в думках.
– Та не тягни ти, Ваню,- сказав Віктор.- Ми всі згодні з твоїм планом, давай обговоримо.
– План простий,-зразу перейшов до діла Земнухов. – Ми всі залишаємось у місті і працюємо передусім серед молоді, розширюючи організацію. Важливим завданням залишається зв'язок з партійним підпіллям чи партизанським загоном. До встановлення такого зв'язку працюємо самостійно, дістаємо зброю і вивчаємо її всі без винятку. – І дівчата? – з іронією запитав Тюленін.
– Так, і дівчата теж. А доти, поки не буде зброї і всі ми не навчимося користуватися нею, ніяких диверсій і зайвих ризикованих вилазок робити не будемо. Зараз треба змонтувати хоч би зо два приймачі, щоб слухати зведення Радянського Інформбюро і розповсюджувати їх в листівках, прокламаціях і закликах. Листівки повинні розповідати жителям міста і навколишніх хуторів і сіл правду про становище на фронті. Звичайно, всі ми повинні додержуватись конспірації.
– Вірно,- підтримали присутні.
– А хто ж буде у нас секретарем? – запитав
Борис Главан.– Якого тобі ще секретаря треба? – здивувався Левашов.
– Як якого? Комсомольського. А то і внески нікому буде платити. Я думаю, що Віктору Третьякевичу це вже знайоме, він і в школі секретарював, – сказав Земнухов.
– Е-е!.. Ні, так не піде! – втрутився Віктор.- Секретаря треба обрати на загальних комсомольських зборах, а так це буде порушення комсомольського Статуту.
– Тоді назвем його по-іншому – комісаром, – зразу ж запропонував Земнухов. – Комісар загону.
Так і вирішили.
– А як назвемо нашу організацію? – запитала Уляна.- Треба грізне ім'я дати, таке, щоб страх на німців наганяло.
– Артіллю інвалідів назвемо,- сердито буркнув Сергій.
Такий жарт нікому не сподобався, і всі незадоволено глянули на Тюленіна. Лише Віктор Третьякевич розумів, чим той незадоволений.
– Листівками багато страху не навієте, та й користі від них буде мало. А як дівчата зброю вивчатимуть – ми в школі бачили,- зауважив Сергій.
– Та зрозумій же ти, що все це треба: і листівки, і заклики,- пояснив Вася Левашов.
– Треба, треба… А я вважаю, що треба німцям і поліцаям голови відкручувати, машини фашистські підривати, ні вдень ні вночі їм спокою не давати,- ось що треба, а не папірці у місті розклеювати.
– А взагалі він має рацію,- втрутився Третьякевич.- Ми забули про те, що серед нас є хлопці, які мають хоч невеликий, але досвід, і зброю знають добре. Ось із них і треба створити спочатку хоча б одну-дві диверсійні групи. А як буде у нас більше зброї і досвіду, ми розширимо такі групи.
– Це вірно,- погодився Земнухов.- Василя Левашова призначимо командиром бойової групи. Ще в неї можна включити його брата Сергія, Загоруйка…
– Бориса Главана,- вставив Вася Левашов.
– Володю Осьмухіна,- додав Земнухов.
– Та мало ж це,- нетерпляче втрутився Сергій.
– Сергія Тюленіна,- сказав Третьякевич, який уважно спостерігав за ним і бачив, з якою потаємною увагою стежив Сергій за тим, щоб не забули про нього.
Почувши своє прізвище, він засяяв, зразу підбадьорився і заявив:
– Оце вірно, тепер і на підпільну організацію буде схоже, а назвемо її «Гвардією».
– Чи не дуже гучне ім'я? Адже гвардією називають відбірні, кращі військові частини, які вкрили вже себе славою,- сказав Лева-шов.
– А ми її «Молодою гвардією» назвем,- не розгубився Сергій.
– Кращої назви і не придумаєш,- загомоніли всі,- «Молода гвардія»!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Уже зірки почали гаснути на небосхилі. Непомітно відходила ніч. Ранкова прохолода бадьорила свіжістю, розганяла сон на стомлених, серйозних обличчях юнаків, які обережно пробиралися провулками міста. Кругом було тихо. Лише собаки то тут, то там, почувши здалеку кроки, тривожили тишу. Це вони так «проводжали» подорожніх, ніби передаючи їх своєю гавкотнею сусіднім сторо-жам-собакам. І знову тиша. Хлопці йшли мовчки але поспішали, ніби боялися запізнитись. На плечах у кожного в такт швидкій ході погойдувалась вудочка. Двоє несли корзини, з якими звичайно їх матері ходили на базар. Крізь перепліт однієї з корзин виднілася банка з землею.