Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
Поки він під жарти і приказки партнерів слухняно слідував моєму побажанню, я спробувала повернутися до читання, але доля нещасної дівчини та двох її коханців здавалася вже нецікавою. Тоді я стала розмірковувати, як краще вчинити - покликати провідника чи одразу піти до начальника потягу.
А карти за столом літали з подвоєною швидкістю. Носатий як-раз неохайно тасував колоду, коли до купе повернувся дядько з верхньої полиці. Він поважно оглянув компанію, потягнув повітря носом і сказав:
– Чую чос.
Щиро зізнаюсь, я не зрозуміла, що він має на увазі. Але за столом зрозуміли.
– Гайда, в ресторані дограємо. Бо дівчині осьо спати треба.
– Ага, - і собі зрадів носатий.
– Заразом знайомство обмиємо.
Компанія миттєво підхопилася і, почекавши в коридорі, поки лисун видобуде зі своїх запасів чергову порцію грошей, ушилася до вагона-ресторану.
В купе зразу стало просторо і якось світліше. Я зітхнула з полегкістю.
– Вам допомогти?
– Дядько з верхньої полиці галантно взявся розкладати мій матрац.
– Дякую.
Був він підстаркуватий, сивий - типовий попутник, і очі такі світлі, навіть трошки безпомічні.
– Може, мені вийти, поки ви перевдягнетесь?
– Та ні, чесно кажучи, я поки що спати не збиралася. Просто хотілося припинити це неподобство.
– Яке неподобство?
– Ну, як ці двоє обігравали цього, - я показала пальцем на сусідню полицю.
– А ще вигляд робили, що незнайомі.
– Молодь, - презирливо сказав сусіда.
– Борзота. Нічого до пуття не вміють.
Цікаво.
Я взагалі не дуже великий психолог, але трошки розуміюся на людях. Тому остання фраза примусила уважніше придивитися до сивого попутника.
Придивилася і нічого особливого не побачила. Дядько як дядько. Навіть приємний. Принаймні викликає довіру. Такого можна лишити в купе самого, не боячись, що залізе до сумочки.
Сусіда витлумачив мій погляд по-своєму.
– Ой, пробачте, я не представився. Федір Іванович, - він трохи підвівся, але одразу ж гепнувся назад, тому що потяг раптово прискорився.
За журналістською звичкою я відрекомендувалася повністю:
– Шпільова Людмила.
Неординарне прізвище, яким нагородив мене батько, завдавало багато клопоту в дитинстві, і в університеті я була Шпилькою, тому вже давно не дивувалася іронічній реакції співрозмовників, але те, що продемонстрував сивий, було занадто. Він спочатку витріщив очі, а потім відкинувся назад і щиро зареготав.
– Чого ви смієтесь?
– Образилась я.
– Ой, пробачте, - він так щиро реготав, що аж сльози виступили на очах. І врешті я теж не змогла стриматись і посміхнулася у відповідь.
– Ви, будь ласка, не подумайте, що це я з вас, просто ситуація така… ви й самі не уявляєте.
Поки він одсміювався, я вирішила зробити філософське зауваження:
– Німці кажуть, що мати прізвище Мюллер все одно що не мати ніякого. А для журналіста краще бути Шпільовою, чим Кравченко чи, скажімо, Петренко.
– А ви журналіст?
– зацікавився сусіда, оста-точно відсапавшись.
– Так, у мене друга найдавніша професія, хоч це і здається вам смішним.
– Ну що ви, ні в якому разі!
– Замахав він руками у відповідь.
–
– А лисий?
– поцікавилась я.
– Лисий якраз ні. Він не шпільовий. Тепер ви розумієте, чому я так сміявся?
– Тепер розумію, - я і сама мимоволі посміхнулася, згадуючи сусідів.
– А що ви їм сказали?
– Я сказав?
– дядько грайливо посміхнувся. “Ну от, - подумала я.
– Зараз почне залицятися. Тільки цього не вистачало”.
Певно, моє обличчя було досить виразним, тому що грайлива посмішка зразу зникла. Хоча очі продовжували веселитися.
– Я дав їм зрозуміти, що бачу, як вони підтасовують карти.
– Підтасовують… - Я зосередилась, намагаючись пригадати.
– Коли це вони підтасовували?
Сусіда лагідно похитав головою:
– Ви не могли цього помітити. Є такий зіхер, називається “чос”. Він має дуже характерний звук. Я зайшов до купе і сказав, що чую чос.
– А ви самі хто?
– прямо і грубо видала я, напевне від розгубленості.
– Федір Іванович. Пенсіонер. З учорашнього дня.
– А до вчорашнього дня?
– А ви в газеті не напишете?
– оченята його знов грайливо звузилися.
– Ні, я по культурі спеціалізуюсь.
– А… по культурі.
– Він замислився невідомо над чим.
– Хоча… якщо захочете, пишіть. Все одно з учорашнього дня я в зав’язці. Ну так от. Позавчора і багато років до того я був професійним гравцем, який живе з того, що виграє в азартні ігри. Інакше кажучи, шпільовим.
– Тобто ви разом з цими?
– розгубилась я.
– Ну що ви. Як ви могли подумати? З такими, як ці, жоден пристойний гравець працювати не буде. Це дешеві гонщики, а мій рівень був зовсім іншим. Я працював всерйоз. Мене весь шпільовий світ знає. Ідіть, спитайте, хто такий Шаляпін.
– Шаляпін?
– Це моє прізвисько.
– Чекайте, чекайте… - і тут до мене справді почав доходити весь гумор ситуації.
Тобто цей Шаляпін насправді виявився шпільовим, і ті двоє, і я… Я щиро зареготала, так само, як щойно реготав сусіда. Це ж здохнути можна! Виходить, що в купе усі, крім лисого, були шпільовими.
Сусіда, що назвався Федором Івановичем, терпляче чекав, поки мине мій напад веселощів. Він взагалі дуже змінився за останні кілька хвилин. У погляді з’явився метал, спина випрямилась і чоло прорізали глибокі зморшки. Сусіда явно про щось думав.
– А знаєте, - почав він, щойно я змогла щось чути.
– В принципі, я не буду заперечувати, якщо ви про мене напишете. Я навіть буду вам вдячний. Все одно, як я вже казав, з учорашнього дня в зав’язці.
– Чому?
– закинула я, приводячи обличчя до ладу після довгого сміху.
– Перекувалися?
– Ага! Оце б ви перекувалися і кинули писати… Катка, серце моє, це фах, і ми можемо ще посперечатися, яка з наших професій давніша. А, до речі, також, хто з нас більш моральний, шпільові чи журналісти.