Кобзар 2000. Soft

–  Я займаюся культурою!

Терпіти не можу, коли наїжджають на наш фах, хоча, щиро кажучи, є за що.

–  Я теж свого часу займався культурою, - несподівано хихотнув мій сусіда.
– Цілих два роки бомбив фраєрів з філармонії. Тоді і став Шаляпіним.

–  Ну добре, - я примирливо пересіла обличчям до столика.
– Мінералку будете?

Федір Іванович завбачливо взяв з моїх рук пляшку, відкоркував, налив півсклянки і посунув воду до мене.

–  Дякую, - сказала я, надпиваючи.
– А цікаво, чому ви зупинили ваших колег? Це ж виходить не зовсім етично. Вони… так би мовити… при виконанні службових обов’язків.

Сусіда несхвально похитав головою, він знову став абсолютно серйозним:

–  Дуже груба робота. Псують мистецтво. Якщо навіть ви помітили, що вони разом. Потім чос - це шанс для громадських туалетів.

–  Ви сказали “шанс”? Це що, шулерський прийом?

–  Шанс - це спосіб створення переваги у грі. Це те, що примушує богиню статистики повернутися обличчям до вас і дупою до лоха.

–  А лох, я так розумію, це той, кого шулер обманює.

–  Лох, він же фраєр, він же фуцин, він же сазан, він же пасажир…

–  Пасажир, - посміхнулася я. Все це було дуже цікаво, навіть враховуючи той факт, що я дійсно спеціалізуюсь на культурі.

–  Пасажир, - підтвердив Федір Іванович.
– Це той, хто сам себе обманює. Він сідає грати з професіоналами на гроші, хоч сам не має відповідної кваліфікації. Дилетант. От ви зараз бачили, що лохом був цей лисий з верхньої полиці. А якби за стіл сів я, лохами були б оті двоє сявок.
– Здається, він навіть пишався цим фактом.

–  Як вони вам не сподобались!

–  Не сподобались.
– рішуче підтвердив Федір Іванович.
– Бо вони порушують головні заповіді. В їхніх діях нема мистецтва. А це гріх. І потім, ви бачили, як вони поводяться з лохом! Це ж просто непристойно. Лоха не можна ображати. Запам’ятайте назавжди: слово лоха - закон! Люби лоха, як самого себе, бо він є невичерпним джерелом грошей. Через таких, як ці двоє, люди погано говорять про шпільових. Справжній професіонал повинен зробити так, що фраєр сам віддасть йому гроші, ще й дякувати буде.

Мій співбесідник так натхненно і переконливо промовляв, що мені на мить і справді стало прикро через низький професіоналізм колег-шпільових. Куди котиться суспільство, скажіть, будь ласка?

Щоб не пирснути вголос, я відкашлялась:

–  Ага… Вас послухати, так просто агнці Божі виходять, а не шулери.

–  Шпільові.

–  Це я, пробачте, Шпільова. А вони - шулери. І, до речі, дуже мало схожі на агнців. А більше на вовків.

–  Вовк - санітар лісу, - філософськи зауважив мій співроз-мовник.

Тут я заперечити не могла, тим більше що і лисий мало скидався на ягня, скоріш на барана.

–  А щодо агнців, то я вам скажу от що: кожен лох хоче віддати гроші. Він з цього кайфує, він спить і бачить себе обдуреним. І допомогти йому - наш святий обов’язок. От давайте зараз підемо до ресторану, і я вам усе покажу в натурі?

–  Це запрошення?
– уточнила я.

–  Якщо хочете, так.
– Федір Іванович раптом підвівся і нахилив голову у гречному поклоні. “Ти ба, галантний!” - подумала я. І щоб не примушувати стару людину стояти у хиткому вагоні, згодилася.

За вікнами тікали від нас дерева та телеграфні стовпи, і ми даремно намагалися їх наздогнати, ідучи вузькими вагонними коридорами до ресторану.

–  А може, ви і справді про мене напишете?
– Мій супутник майже кричав це мені на вухо у шумному тамбурі.
– Напишете про мене книгу. Прославитесь.

–  Це точно. Прославлюсь, - я грюкнула дверима і нарешті почала щось чути.

–  А чого ви так скептично? Ви думаєте, я гірший за якогось бізнесюка чи політика, що про них усі пишуть?

–  Боронь Боже!
– я навіть притисла руки до грудей, оскільки він дійсно ніяк не був гіршим, принаймні за тих персонажів, що я їх знала.
– Тільки писати про що? Як ви людей в карти дурили?

Федір Іванович зупинився:

–  Ага. Бізнесмени і політики дурять людей без карт. І про них пишуть книжки, статті, спогади, аж гай шумить! А я використовую, точніше, використовував карти, значить про мене - ні.

Я знітилася.

–  Ви неправильно мене розумієте. Політики дурять людей, і всі про це знають. Просто для книжки потрібен яскравий матеріал. Щоб людям було цікаво. А тут про що писати? Як ви карти тасуєте?

–  Дитино моя.
– Федір Іванович по-батьківськи обійняв мене за плечі. Я швиденько викрутилася.

Мій супутник подивився на свої руки, наче вперше бачив, потім демонстративно заховав їх за спину.

Цей варіант мене влаштовував значно більше.

–  Шановна! Якщо ви думаєте, що все обмежується тільки тасуванням карт, то ви сильно помиляєтесь. От до речі, Котляревський. Це ж якраз по вашій спеціальності. Ви знаєте, що він написав “Енеїду” тільки завдяки грі в карти?

–  Тільки?

–  Ну, майже. Хто був першими слухачами Котляревського? Картярські партнери. А весь шпільовий фольклор будується на перефразуванні класики, як і “Енеїда”.
– Він подивився на мене, явно очікуючи на якусь реакцію, але я назло ніяк її не проявила.
– Чи, наприклад, Діма Гайовий.

–  Це теж перший слухач Котляревського?

Федір Іванович засміявся:

–  Яка ви, справді… Ні, Діма просто дрібний катайло. Він у мене за цигарками бігав, а зараз написав книгу про карти, цілу енциклопедію, отаку тлусту, - він красномовно розвів пальцями, демонструючи грубість енциклопедії, і я звернула увагу на форму його кисті. Тонка і елегантна, як у музикантів, вона повністю контрастувала із своїм володарем.

–  Що ви там побачили?
– поцікавився мій супутник.

–  Пальці у вас… Музичні.

–  Ну так я ж недарма називаюсь Шаляпіним.

Ми весело розсміялися.
– І співати вмієте?

–  А що я оце, по-вашому, роблю?
– він хитро підморгнув.

–  Картярські співи? Як там, в опері, “три карти, три карти, три карти…” Федір Іванович раптом обурено замахав руками:

–  Ну що ви справді “карти-карти”. Зациклилися. Грати можна у все що завгодно, аби бажання було. От наприклад, наші з купе. Мільйон процентів, що вони в ресторані грають не в карти. Можу навіть примазати, що вони грають в шмен.
– “Примазати” - це закластися?