Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Куаутемок просив сказати тобі таке: “Я чув, що ти, брате мій, разом з моєю сестрою Отомі живеш на волі в горах отомі. А я — на жаль! — гину в темниці теулів, як поранений орел у клітці. Брате мій, благаю тебе, якщо це в твоїй владі, допоможи мені в ім’я нашої давньої дружби і всього, що ми вистраждали разом. Можливо,’ настане час, коли я знову правитиму Анауаком, і тоді ти займеш місце поряд зі мною”.

Я слухав, і серце моє обливалося кров’ю, бо я любив свого побратима Куаутемока так само, як люблю його й дотепер.

— Повертайся і постарайся передати Куаутемоку мою відповідь, — сказав я віснику. — Надії мало, але я зроблю все, що зможу. Хай чекає на мене в лісах Юкатану.

Дізнавшись про мою обіцянку, Отомі дуже засмутилася: вона вважала цю затію божевільною і говорила, що вона призведе лише до моєї загибелі. Але, оскільки обіцянка була вже дана, її потрібно було виконати, і Отомі не стала мене утримувати. Я зібрав загін з п’ятисот воїнів, і ми рушили в далеку, важку дорогу, розрахувавши усе так, щоб зустрітися з іспанцями в ущелинах Юкатану. В останню мить Отомі хотіла мене супроводжувати, проте я заборонив їй це робити, бо вона не мала права залишати свій народ і своїх дітей, і ми попрощалися, вперше відчувши гіркоту розлуки.

Я не стану описувати всю тяжкість нашого шляху. Два з половиною місяці пробиралися ми через гори і річки, через ліси і болота, поки, нарешті, не досягли величезного мертвого міста, покинутого його мешканцями багато поколінь тому. Місцеві індіанці називали його Паленке [89] . Це місто — одне з найдивовижніших міст, яке мені довелося побачити під час своїх мандрів. Воно майже заросло чагарниками та хащами, з-поміж дерев усюди, куди не кинь оком, височіли напівзруйновані мармурові палаци, поспіль вкриті різьбленням всередині і ззовні, теокалі, прикрашені скульптурними зображеннями, і потворні статуї богів, що посміхаються. Я часто розмірковував: який народ зумів спорудити цю столицю, які царі тут правили? Але минуле ревно береже свої таємниці. Відповісти на ці питання, можливо, вдасться лише тоді, коли який-небудь учений розгадає значення кам’яних символів і написів, що вкривали там згори донизу стіни багатьох будівель.

89

Паленке— одне із стародавніх міст народів майя з прекрасними циклопічними будівлями, покинуте населенням задовго до приходу іспанців. Розташоване на півострові Юкатан, між річками Гріхальва і Усумасинта. Таких мертвих міст у Центральній Америці кілька: Чічен-Іца на півночі Юкатану, Теотіуакан у долині Мехіко та ін. Існують припущення, згідно з якими величезні квітучі міста, де мешкали предки народів майя та інших, спустіли внаслідок воєн і повстань, але таємниця ця й дотепер до кінця не розкрита. — Прим. перекл.

Ми сховалися в цьому мертвому місті, хоча мені знадобилося чимало зусиль переконати своїх воїнів йти за мною. Вони боялися потривожити душі численних городян, котрі мешкали колись тут, боялися згубної лихоманки, не кажучи вже про змій і хижаків, що чатували серед руїн. Проте я одержав відомості, що іспанці повинні пройти через болота між річкою і мертвим містом, і вирішив влаштувати засідку саме тут.

На восьмий день розвідники сповістили мені, що Кортес перетнув велику річку вище за течією і тепер продирається через ліси — болотами він був ситий досхочу. Ми спішно рушили до річки, щоб переправитися за ним услід, але тут хлинула така злива, яких не буває більше ніде на землі. Вона періщила цілу добу, так що зрештою нам довелося брести по коліна у воді, а коли ми досягли річки, то побачили перед собою неозорий ревучий потік. Для переправи через нього знадобилася б принаймні добряча рибальська барка.

Три дні ми простирчали при березі, страждаючи від лихоманки, браку харчів і надміру води, поки річка, нарешті, не увійшла в свої береги. Уранці нам вдалося її перетнути, втративши на переправі чотирьох воїнів.

Опинившись на протилежному березі, я наказав своїм людям сховатися в чагарях і очереті, а сам з шістьма воїнами рушив уперед, щоб натрапити на слід іспанців. Десь через годину ми натрапили на прорубану крізь гущавину просіку і обережно пішли нею. Незабаром ліс порідшав, і ми опинилися на галявині, де, мабуть, нещодавно стояв табір Кортеса. Тут лежав труп індіанця, загиблого від хвороби. Вугілля у багаттях ще не встигло вичахнути.

Ярдів за п’ятдесят від табору стояло могутнє дерево сейба, схоже на наш англійський дуб, тільки з більш м’якою деревиною і білою корою. Сейба досягає в обхваті розмірів сторічного дуба всього за двадцять років, а таких дерев, як це, я, правду кажучи, взагалі ніколи не бачив: з ним міг би зрівнятися лише грубезний “Дуб Кербі” та ще, можливо, “Король Шотландії”, який росте у Брумі, приході графства Норфолк.

На сейбі сиділа зграя шулік, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що їх сюди привабило. На нижніх гілках, погойдуючись від легкого вітру, висіли тіла трьох чоловіків.

— Ось вони, сліди іспанців! — промовив я. — Подивимося, хто це. І ми підійшли ближче до крислатого дерева. Потривожений нами шуліка злетів з гілки. Чи то від помаху

його крил повішений повернувся до мене обличчям. Я поглянув на нього, відсахнувся, і зі стогоном упав на землю. Це був той, кого я шукав і хотів врятувати, мій друг і побратим, останній імператор Анауаку Куаутемок. Він був повішений, як злодій, у безлюдному похмурому лісі, і лише шуліки кружляли тут над його головою.

З прокляттям схопився я на рівні ноги і пронизав шуліку стрілою. З різким криком він упав, тріпочучи, до моїх ніг. Потім я наказав перерізати вірьовки. Ми опустили на землю тіла Куаутемока, касика Такуби і третього знатного ацтека, викопали під деревом глибоку могилу і поховали всіх трьох. Востаннє я попрощався з Куаутемоком під покровом сумної сейби; там він і покоїться вічним сном.

Анауак втратив свого вождя, рятувати не було кого і потрібно було повертатися. Але, перш ніж рушити в зворотний шлях, нам вдалося випадково захопити одного тласкаланця, який говорив іспанською. Він утік із загону Кортеса, змучений труднощами походу. Цей тласкаланець бачив ганебне вбивство Куаутемока і його товаришів і чув останні слова імператора Анауаку.

Мабуть, якийсь негідник доніс Кортесу про те, що готується спроба врятувати Куаутемока. Тоді Кортес наказав повісити полонених. Куаутемок зустрів смерть гордо і мужньо, так само, як зустрічав усі інші випробування свого трагічного життя. Перед смертю він сказав:

— Я жалкую, Малінцине, що не вбив, себе, перш ніж здатися тобі на милість. Серце говорило мені, що всі твої клятви брехливі, і воно мене не обдурило. Смерть для мене бажана, бо я зазнав поразки, ганьби і тортур і дожив до того, що мій народ на моїх очах перетворився на рабів теулів. Але кажу тобі: за всі скоєні злочини на тебе чекає помста! Зворотний шлях забрав у нас ще два місяці, але нарешті до краю змучені ми досягли Міста Сосен, втративши дорогою лише сорок людей. Отомі зраділа надзвичайно, бо вже не сподівалася побачити мене живим. Але, коли я розповів їй про загибель Куаутемока, вона довго не могла заспокоїтися, оплакуючи свого брата, бо разом з ним загинула остання надія ацтеків.

Розділ XXXIII ІЗАБЕЛЛА ДЕ СИГУЕНСА ВІДОМЩЕНА

Після смерті Куаутемока ми з Отомі мирно жили в Місті Сосен ще багато років. Країна наша була суворою і бідною, і попри те, що ми не підкорялися іспанцям і не. платили їм данини, вони після повернення Кортеса до Іспанії не намагалися нас підкорити. Під їхньою владою був уже весь Анауак, за винятком небагатьох племен, що жили в таких самих важкодоступних місцях, як наше, і, оскільки підкорення залишків народу отомі не обіцяло іспанцям нічого, окрім жорстоких сутичок, вони залишили нас у спокої до кращих часів.

Поступово багато племен отомі самі схилилися перед іспанцями, і зрештою у нас залишилося тільки Місто Сосен та його околиці. Правду кажучи, тільки любов до Отомі, шаноба до її старовинного роду та імені, та ще, можливо, слава непереможного білого вождя і моє військове мистецтво утримували довкола нас нечисленних підданих.

Хтось, мабуть, поцікавиться: чи був я щасливий? Для щастя у мене було багато чого, передовсім — люба Отомі. Навряд чи небо поблагословило когось іще такою прекрасною і люблячою дружиною, що стільки разів засвідчувала своє почуття самовідданістю. Ця жінка з доброї волі лягла зі мною поряд на вівтар смерті; заради мене вона обагрила свої руки кров’ю; її мудрість допомагала мені у безвиході, а її любов утішала мене в горі. Але хіба може найбільша вдячність або навіть сама любов, що захопила душу, примусити людину забути рідний край? Я, вождь індіанців, що бився разом з приреченим народом проти невідворотної долі, хіба міг я забути свою юність з усіма її надіями і страхами, забути долину Уейвні, квітку, яка там цвіла, і свою клятву, хай навіть порушену? Адже все було проти мене, обставини виявилися сильніші, і той, хто прочитає цю Історію, навряд чи засудить мої вчинки. Але пам’ять не давала мені спокою. Скільки разів я прокидався серед ночі і навіть поряд з Отомі лежав, переповнений спогадами і розкаянням, якщо тільки людина взагалі може розкаюватися в тому, що від неї не залежить. Бо я залишався чужоземцем у чужій країні, і, хоча мій дім був тут і мої діти — поряд зі мною, я не міг забути про інший свій дім і про Лілі, яку втратив. Як і раніше, я носив її перстень на руці, але це було єдине, що у мене від неї залишилося. Я не знав, чи вийшла заміж Лілі, чи ні, жива вона чи померла. З кожним роком прірва між нами ставала дедалі глибшою, але думки про неї переслідували мене невідступно, як тінь; вони проривалися навіть крізь бурхливу любов Отомі і моїх дітей. Проте ще більше я боявся, що Отомі, яка ніколи зі мною про це не говорила, прочитає це в моїй душі.