Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Ні, — рішуче заперечила вона. — Хай краще помре разом з нами, але не буде рабом іспанців.

Нарешті ворота зачинилися. Невдовзі ми почули сигнал тривоги іспанських вартових, потім пролунали постріли і крики.

— Тласкаланці напевне уб’ють їх, — прошепотів я.

Проте я помилився. Убивши кількох, іспанці нарешті побачили, що перед ними беззбройна юрма жінок, дітей і старих. Воєначальник Берналь Діас, людина хоча й груба, але милосердна, наказав негайно припинити побоїще. Відібравши для продажу в рабство більш-менш працездатних чоловіків, а також дітей, які могли витримати далеку дорогу, він відпустив решту. Де знайшли прихисток ці убиті горем люди і що з ними сталося — я не знаю.

Цю ніч ми провели на храмовому дворі, але на світанку я наказав усім підліткам і жінкам піднятися на теокалі. Всього їх залишилося з нами близько шестисот. Майже всі дівчата і заміжні жінки, які були ще молоді і вродливі, відмовилися покинути наш прихисток.

З трьома сотнями воїнів я сховався за стінами храмового двору, чекаючи нападу іспанців. Він почався уранці. Ополудні, попри всі наші зусилля, ворог узяв стіну приступом. Втративши майже сотню людей, ми були змушені відступити до піраміди.

Вороги знову кинулися в атаку, але тут, на вузьких стрімких сходах, чисельна перевага не давала їм майже ніякої переваги. Врешті-решт ми скинули їх донизу, завдавши втрат, і більше вони цього дня вже не нападали.

Увечері ми укріпилися на вершині теокалі. Я так виснажився, що заснув як убитий. А на ранок знову почався штурм, цього разу доля усміхнулася іспанцям. Під прикриттям смертоносного вогню з мушкетів вони тіснили нас крок за кроком, примушуючи задкувати до вершини теокалі. Упродовж усього дня не вщухала ця битва на вузьких стрімких сходинках піраміди. Нарешті, вже надвечір, передовий загін ворогів із звитяжними криками увірвався на верхній майданчик і навально кинувся до храму. Досі жінки тільки спостерігали за боєм, але цієї миті якась із них раптом схопилася на ноги і гукнула:

— Хапайте їх!

Із страхітливим лютим верещанням натовп оскаженілих жінок кинувся на іспанців і тласкаланців. Вони хапали ворогів, в’язали мотузками і тут же прикручували до мідних кілець у мармурових плитах, щоб ті не втекли.

Якийсь час ми дивилися остовпіло на це видовище, але тут я крикнув своїм воїнам:

— Невже жінки отомі сміливіші за чоловіків? Уперед!

І без жодного слова я разом із сотнею воїнів кинувся униз вузьким, стрімким спуском.

За першим же заворотом ми зіткнулися з основним загоном іспанців та їх союзників; упевнені в своїй перемозі, вони неквапно підіймалися. Наш удар був такий навальний і раптовий, що чимало ворогів були вмить збиті з ніг і полетіли донизу схилами піраміди. Злякані цим видовиськом, решта зупинилися, потім стали задкувати. Під нашим натиском вони падали одне на одного, збиваючи тих, хто йшов позаду, і невдовзі паніка поширилася по всій довгій колоні. З криками жаху супротивник кинувся тікати.

За якихось п’ятнадцять хвилин іспанці втратили все, що з величезними зусиллями здобули за день. На теокалі не залишилося жодного ворога, окрім полонених на верхньому майданчику.

Утомлені, але торжествуючі, ми вже поверталися на вершину теокалі, коли на другому завороті мені раптом дещо спало на думку. Ми тут же взялися за справу. Розхитавши каміння, з якого було складено сходи, ми почали скочувати його донизу. Затим розкидали землю, на якій воно лежало. Отак ми трудилися, аж поки під нами замість спірального спуску вже зяяло урвище заввишки тридцять футів. Дорога була зруйнована.

— Тепер, — сказав я вдоволено, розглядаючи при сяйві місяця справу наших рук, — для того, щоб захопити наше гніздо, іспанцям знадобляться крила.

— Ох, теулю! — заперечив мені один із воїнів. — А на яких крилах ми відлетимо звідси?

— На крилах смерті, — похмуро відповів я, і ми почали підійматися вгору.

Руйнування сходів забрало чимало часу, їжу нам приносили зверху, отож я повернувся на майданчик лише близько півночі. Наблизившись до храму, я із подивом почув урочистий спів, що лунав звідти. Двері храму Уїцилопочтлі були відчинені, а на вівтарі знову палав священний вогонь, який не запалювали вже довгі роки. Я прислухався. Що це, невже я справді чую моторошну пісню жертвопринесення?

Я збагнув усе. У відчаї, перед лицем неминучої смерті вогонь стародавньої віри знову спалахнув у диких серцях цих збожеволілих від горя жінок, що втратили своїх батьків, чоловіків і дітей. Вони хотіли насолодитися останньою помстою, вони хотіли вчинити останнє жертвопринесення богам своїх предків, як це робили їхні батьки, і в жертву вони вибрали своїх полонених ворогів. Якраз напроти мене, у середині кола, помахуючи маленьким жезлом, стояла принцеса Отомі, дочка Монтесуми, моя дружина.

У білому вбранні, із сяйливим смарагдовим намистом на шиї і царственими убором з пір’я на голові, вона була така прекрасна і страшна. Такою я її ще ніколи не бачив. Куди поділися ніжна усмішка і лагідні очі? Переді мною в образі жінки було живе втілення помсти. Ця мить прояснила мені багато чого. Отомі, яка всі ці роки з огидою згадувала жахливі обряди, Отомі, кожне слово, кожна справа якої були сповнені милосердя і доброти, моя Отомі в глибині душі залишалася язичницею і дикункою. Вона навряд чи сама знала всі потаємні закутки свого серця.

Усе це промайнуло у мене в голові миттєво, поки жерці тягли тласкаланця до вівтаря, а Отомі керувала хором, що виконував пісню смерті.

Наступної миті я вже був поряд з нею.

— Що тут відбувається? — запитав я суворо.

Отомі підвела на мене порожні очі, немов не при собі.

— Йди геть, біла людино, — промовила вона. — Чужоземцям не слід втручатися в наші обряди.

Я стояв, як уражений громом, заціпеніло дивлячись на полум’я, що палало перед статуєю грізного бога, який прокинувся після довгих років сну.

Мені здавалося, що я бачу страшний сон.

Але я очумався від цього кошмару і, вихопивши меча, кинувся на жерця перед вівтарем. Перш ніж я встиг змахнути мечем, оскаженілі жінки вчепилися в мене, наче пуми з диких лісів.

— Геть, теулю! — волали вони мені у вуха. — Геть, інакше ми заколемо й тебе на вівтарі!

І з тим самим верещанням вони виштовхали мене з кола.

Я відійшов убік, силкуючись щось придумати. Мій погляд упав на довгу низку зв’язаних жертв. Тридцятеро чекали смерті, з-поміж них — п’ятеро іспанців, вони лежали останніми. Схоже було, що їх приберегли для завершення торжества на сході сонця. Я сушив собі голову — як їх врятувати? Моя влада вже нічого не значила. Утримати жінок від помсти неможливо: вони збожеволіли від страждань. Чоловіки поводилися інакше. Дехто з боязкою втіхою спостерігав за цим видовищем, не беручи в ньому участі. Неподалік стояв один з вождів отомі, мій одноліток. Він завжди був моїм другом і першим після мене воєначальником племені. Я шепнув стиха:

— Послухай, друже, в ім’я честі вашого народу допоможи мені припинити все це!

— Не можу, — відповів він. — І не здумай втручатися, бо вони тебе роздеруть на шматки. Ми всі скоро загинемо, і вони знавісніли, і вчинять це, бо їм втрачати нічого. Старі звичаї, як їх не виганяй, не забуваються.

— Але, може, нам вдасться врятувати хоча б теулів? — запитав я.

— А навіщо? Хіба вони врятують нас через кілька днів, коли ми опинимося в їхніх руках?

— Може, і не врятують, — відповів я, — але, якщо нам судилося померти, то краще померти з чистою совістю.

— Що ти від мене хочеш, теулю?

— Ось що: знайди кількох воїнів, які ще не піддалися цьому божевіллю, і допоможи мені разом з ними звільнити хоча б теулів, якщо ми вже не можемо врятувати решту. Якщо нам це вдасться, ми спустимо їх на вірьовках там, де сходи обриваються, а далі вони дадуть собі раду.

— Спробую, — знизав той плечима. — Але я це зроблю тільки в Ім’я нашої дружби, а зовсім не з любові до проклятих теулів.