Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Я все ще таємно мріяв про любов, яку сам утратив.

Той, хто прочитав історію моїх юних років, напевно, пам’ятає розповідь про смерть Ізабелли де Сигуенса, про те, як в останню годину вона прокляла священика і побажала йому померти ще жахливішою смертю від рук таких самих фанатиків. Уявіть собі, що все це справдилося!

Після того, як Кортес завоював Анауак, цей завзятий священик разом з іншими приплив з Іспанії, щоб тортурами і мечем вселяти індіанцям любов до істинного Бога. Серед своїх поплічників, зайнятих тією ж милосердною справою, він був найзатятішим.

Так от, серед усіх бузувірів найжорстокішим був наш отець Педро. Він з’являвся то тут, то там, залишаючи на своєму шляху трупи ідолопоклонників, і врешті-решт заслужив прізвисько “Христового диявола”. Але якось його захопило в полон одне з племен отомі. Це плем’я відкололося від нас через свою прихильність до людських жертвопринесень, але іспанцям теж ще не підкорялося. І ось одного разу мені сповістили, що жерці племені хочуть принести в жертву Тескатліпоці християнського місіонера. Це сталося на чотирнадцятому році нашого правління в Місті Сосен.

Я негайно зібрався і з невеликим загоном попрямував до касика племені, сподіваючись, що мені вдасться переконати його відпустити священика. Хоча плем’я і вийшло з нашого союзу, ми з касиком зберігали видимість дружби.

Проте як я не поспішав, помста жерців випередила мене. Коли ми прибули в село, “Диявола Христового” вже вели до жертовного каменя перед встановленим на стовпі страхітливим ідолом, довкола якого стирчали кілки з черепами. Голий до пояса, із зв’язаними за спиною руками і розпатланою посивілою головою отець Педро йшов до місця страти, люто мотаючи час від часу головою, щоб відігнати москітів, що дзижчали над ним. Тонкі губи його бурмотіли слова молитви, а пронизливі очиці упивалися в обличчя його заклятих ворогів швидше із погрозою, аніж із благанням про пощаду.

Я вгледівся пильніше і лише тоді упізнав цього чоловіка. Раптом у моїй пам’яті спливло похмуре підземелля в Севільї, чарівна молода жінка в савані і одягнений в чорне священик, який розбиває їй губи розп’яттям і проклинає за богохульство. Саме цей священик був зараз переді мною! Ізабелла де Сигуенса побажала йому такої ж самої долі, як її власна. Пророцтво її збулося. Тепер я не зупинив би руку долі, навіть якби це було в моїй владі. Я стояв оддалік, але коли “Диявол Христа” проходив повз мене, заговорив іспанською:

— Пригадай, святий отче, давнє передсмертне благання Ізабелли де Сигуенса, яку ти прирік колись на смерть у Севільї!

Священик почув мене і зблід як смерть, і так затрусився, що я подумав, що він от-от упаде. З жахом утупився він у мене, але побачив перед собою тільки звичайнісінького індіанського вождя.

— Сатано! — прохрипів він. — Ти прийшов з пекла терзати мене в мою останню годину?

Випадок цей, сам по собі незначний, привів до несподівано важливих наслідків. Якби я вирвав тоді отця Педро з рук жерців, мені б, напевно, не довелося зараз дописувати цю історію в своєму будинку в долині Уейвні. Не знаю, зумів би я його врятувати чи ні, знаю лише, що навіть не намагався цього зробити, і що смерть отця Педро накликала на мене велике нещастя.

На той час з Іспанії прибув новий віце-король. Дізнавшись про вбивство місіонера, він ошаленів і вирішив помститися непокірним язичникам отомі.

Незабаром до мене дійшли чутки, що проти нас із наміром знищити поголовно всіх отомі, виступило велике військо тласкаланців та інших індіанських племен. Разом з ними в похід вирушило понад сотню іспанських солдатів. Очолював експедицію не хто інший, як капітан Берналь Діас, той самий солдат, якого я пощадив під час різанини в “Ніч печалі” і чий меч все ще висів відтоді у мене на поясі.

Треба було заздалегідь підготуватися до оборони, бо єдина наша надія полягала в раптовості відсічі. Одного разу іспанці вже намагалися на нас напасти з тисячами своїх союзників, але з них лише дехто дістався живим до табору Кортеса. Те, що зроблене один раз, можна повторити, — так говорила Отомі з гордою упевненістю непокірної душі. Але, на жаль, за ці роки багато чого змінилося.

Чотирнадцять років тому ми володіли всією обширною гірською країною. Суворі племена на перший поклик посилали нам сотні воїнів. Тепер же ці племена не підкорялися нам, і ми могли розраховувати тільки на жителів Міста Сосен, та ще кількох навколишніх селищ. Коли іспанці йшли на нас першого разу, я міг виставити проти них армію в десять тисяч воїнів. Тепер же мені ледве вдалося зібрати тисячі дві-три, та й ті, коли небезпека наблизилася, майже розбіглися.

Утім, віра Отомі в мене була дуже велика: вона не сумнівалася, що самого хисту цілком достатньо для розгрому всіх іспанських армій. Але ворог наблизився, і ми приготувалися до бою. План мій був такий самий, як і чотирнадцять років тому. З невеликим загоном я мав виступити назустріч супротивнику в ущелині — єдиній дорозі до Міста Сосен; основні сили, розділені порівну, заховалися нагорі обабіч цього проходу, щоб закидати іспанців камінням, коли я буцімто кинуся втікати, — це було умовним сигналом.

Крім того, я вжив додаткових заходів: я наказав укріпити ворота і стіни міста і залишив там гарнізон. На вершину теокалі були принесені великі запаси води і продовольства. Схили піраміди ми укріпили стінами, осколками вулканічного скла, перетворивши її на неприступну фортецю, захопити яку тепер не зміг би ніхто, поки в ній залишалося хоча б десяток захисників.

Нарешті в одну з ночей я попрощався з Отомі і, наказавши основним силам сховатися в засідці, сам рушив з декількома сотнями воїнів ущелиною. Зі мною був мій син. Він уже досяг того віку, коли, за звичаєм індіанців, хлопець повинен зазнати усіх небезпек битви.

Розвідники сповістили, що іспанці отаборилися по той бік ущелини і збираються прослизнути непомітно ще досвітком, сподіваючись захопити нас зненацька. Ледве перші промені забарвили надхмарні сніги вулкана Хака, глухий шум, посилений гірською луною, сповістив нас про те, що ворог рушив назустріч. Ми ковзали нечутно: тут нам був знайомий кожен камінь. Зате іспанцям було непереливки. Багато хто їхав верхи, окрім того, у них були з собою дві гармати. Час від часу вони застрявали серед брил, бо раби, які їх тягли, не розрізняли в сутінках дороги. Врешті-решт командир загону наказав зупинитися і чекати, поки розвидниться.

Нарешті перші промені сонця проникли на дно глибокої ущелини. Попереду з’явилася довга колона іспанців, закутих в блискучі лати, а за ними — тисячний натовп їхніх союзників індіанців у пишному обладунку, в розфарбованих шоломах і барвистих плащах з пір’я.

Звиваючись серед скель, немов велетенський змій, ворожа колона поповзла ущелиною. Коли між нами залишилося не більше сотні кроків, іспанці з бойовими погуками кинулися в кінну атаку.

М зустріли ворогів зливою стріл. Це зупинило їх, але ненадовго. Чимало моїх воїнів було убито, бо ми з нашою зброєю майже нічого не могли вдіяти проти закутих у лати коней і вершників. Нам довелося тікати, але це якраз і входило в мій план. Я розраховував заманити ворогів у пастку у найвужчому місці.