Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Друзі мої! — сказала вона. — Сподіватися ні нащо. Для захисту міста, священного оплоту наших предків, залишилося щонайбільше тисяча людей, і ми єдиний народ Анауаку, який ще насмілюється зі зброєю в руках боротися з ворогом. Колись я сказала вам: вибирайте між почесною смертю і безславним життям. Сьогодні я знову кажу: вибирайте! Для мене і моїх близьких вибору немає, бо, як би ви не вирішили, на нас чекає тільки смерть. Але у вас є вибір. Ви можете померти, б’ючись до останнього, або дожити решту днів разом з вашими дітьми у рабстві. Вибирайте!

Старійшини порадилися між собою, потім один із них відповів:

— Отомі і ти, теулю, ми вас не звинувачуємо, бо самі боги Анауаку відвернулися від нас, а доля людей — у руках богів. Довгі роки ви ділили з нами радість і горе, і зараз, коли вже кінець близько, ми хочемо розділити вашу долю. Краще нам усім загинути вільними людьми, ніж животіти все життя під ярмом теулів.

— Гаразд! — в очах Отомі спалахнув вогонь. — Нам залишилося тільки померти такою смертю, про яку люди складатимуть пісні. Чоловіче мій, ти чув відповідь ради? Передай її іспанцям.

Я повернувся на міську стіну. Один з іспанців прискакав за відповіддю, і я передав йому, що ми швидше загинемо всі під руїнами міста, як загинули жителі Теночтітлана, але не здамося на милість іспанців, великодушність яких відома нам дуже добре.

Невдовзі почалася битва. Підкотивши гармати, іспанці встановили їх за сто кроків — на такій відстані наші дротики і стріли не могли заподіяти їм ніякої шкоди — і почали безперешкодно бомбардувати ворота ядрами. Проте ми теж не сиділи склавши руки. Ми розібрали прилеглі будинки і заповнили весь прохід воріт камінням і щебенем. Позаду насипаного нами валу я наказав вирити глибокий рів, через який не змогли б перебратися ні коні, ні тим більше гармати. Подібні барикади, захищені ровами спереду і з тилу, ми спорудили упоперек всієї головної вулиці, що вела до великого майдану з теокалі, а також при всіх чотирьох виходах на майдан.

Іспанці аж до вечора обстрілювали залишки розбитих воріт і споруджений насип, але гарматними ядрами і кулями мушкетів було убито не більше десяти людей.

Коли впала ніч, обстріл припинився, проте в місті ніхто не спав. Чоловіки охороняли ворота і найуразливіші місця на міських стінах, а спорудою барикад тепер зайнялися переважно жінки. Приклад подала Отомі, за нею вийшли інші знатні жінки і, нарешті, всі мешканки міста, а їх було чимало.

Дивно було бачити, як при світлі сотень смолоскипів жінки вервечкою рухалися вулицями, згинаючись під тягарем важкого каміння і корзин із землею, довбали дерев’яними заступами кам’янистий ґрунт або руйнували стіни будівель. Вони працювали похмуро і затято, без стогонів і сліз. Кріпилися навіть ті, чиї чоловіки і сини були вранці скинуті зі скель у прірву. Вони знали, що всі ми приречені, але жодна з них навіть не прохопилася словом. Старі і молоді, матері й дружини, дівчата і вдови працювали, зціпивши зуби, і поряд з ними трудилися їхні діти.

Мені раптом зблиснула гадка, що всіх цих безмовних жінок надихає якийсь спільний рішенець, про який усі знають, але воліють мовчати.

— Ви і для теулів так старатиметеся? — крикнув із вимушеною усмішкою якийсь воїн, коли повз нього проходило кілька жінок із важкими кошиками з камінням.

— Дурню, хіба мертві стараються? — відповіла йому молода вродлива жінка із знатного роду.

— Мертві ні, — озвався невдалий жартівник, — але таких красунь, як ти, теулі не вбивають. Ти молода, і проживеш у рабстві ще багато років.

— Йолоп! — повторила жінка. — Невже ти гадаєш, що вогонь згасає лише тоді, коли немає олії в каганці, і людина помирає тільки старою? Вогонь можна загасити і ось так!

З цими словами вона кинула на землю смолоскип, затоптала його сандалею і поплентала зі своїм вантажем далі.

Тепер я побачив напевне, що жінки дійшли якогось відчайдушного рішення, але тоді я навіть не уявляв собі, який він був жахливий, та й Отомі жодним словом не обмовилася про цю жіночу таємницю.

Коли ми випадково зустрілися тієї ночі, я сказав:

— Отомі, у мене кепська новина.

— Якщо ти так говориш, то вона справді страшна.

— Серед наших ворогів — де Гарсіа.

— Це я знаю, чоловіче мій!

— Звідки?

— З твоїх очей, — відповіла вона. — У них — ненависть.

— Схоже, що година його торжества близько, — сказав я.

— Не його, а твого торжества, коханий. Ти розквитаєшся з ним за все, але перемога дістанеться тобі дорогою ціною. Не питай ні про що, я відчуваю це серцем. Поглянь! — вона вказала на засніжене верхів’я вулкана Хака, що рожевіло в промінні світанку. — Бачиш, “Королева” вже надягає свою корону. Тобі треба йти до воріт — іспанці скоро підуть на штурм.

Ще не встигла вона договорити, а за міськими стінами пролунав заклик бойової сурми. У передсвітанковій імлі я побачив зі стіни іспанське військо, що вишикувалося для нападу. Але іспанці не квапилися. Штурм почався тільки на світанні.

Спочатку іспанці почали скажену канонаду, яка рознесла в тріски колоди воріт і збила верхівку спорудженого насипу. Раптом обстріл припинився. Знову засурмили, і ударна колона з тисячі тласкаланців, за якими просувалися іспанські солдати, кинулась у напад. З трьома сотнями воїнів я чекав їх за насипом.

Ми тричі відкидали ворога нашими списами і стрілами, але четверта хвиля нападників ринула через насип і рів. Битися з таким огромом ворогів на відкритих вулицях було безнадійно, і ми відступили до іншого валу.

Тут битва поновилася. Друга барикада була споруджена на совість, і нам вдалося протриматися десь зо дві години. Але втрати були великі, і нам знову довелося відступити. На нас накотився новий штурм, знову відчайдушна сутичка, запеклий опір і наш відхід. Так тривало упродовж усього дня! З кожним часом нас ставало все менше, руки від утоми вже не тримали зброї, але ми продовжували битися, як несамовиті. На двох останніх барикадах пліч-о-пліч зі своїми чоловіками і братами билися сотні жінок.

Іспанцям удалося увірватися на останній насип лише під вечір. У сутінках уцілілі воїни встигли добігти до храмового двору перед теокалі і сховатися під захистом його стін.

Розділ XXXV ОСТАННЄ ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ ЖІНОК

У світлі пожеж, що палали по всьому місту, я провів огляд своїх сил. Тут скупчилося тисячі дві жінок, безліч дітей, але боєздатних воїнів залишилося не більше чотирьохсот.

Для того, щоб продовжувати боротьбу, решта мали знайти собі притулок в іншому місці. Скликавши старійшин племені, я запитав, як бути далі. Порадившись, вони вирішили, що всі поранені, старі і діти, а також ті, хто схоче до них приєднатися, цієї ж ночі постараються вибратися з міста, а якщо їх зупинять, то віддадуться на милість іспанців. Я не став заперечувати. Смерть загрожувала бідолахам усюди, і де вони її зустрінуть — це вже не мало значення.

З натовпу відібрали десь півтори тисячі людей. Опівночі ми відкрили перед ними ворота храмового двору. Яке це було жахливе видовисько! Тут дочка обіймала старезного батька, там чоловік назавжди прощався з дружиною, тут мати востаннє цілувала своїх дітей, і звідусіль лунали болісні, стражденні прощальні слова. Закривши руками обличчя, я запитував себе: “Якщо Бог милосердний, чому ж він терпить ці злочини, від яких розривається серце?”.

Потім я запитав Отомі, чи не відіслати разом з усіма і нашого сина, видавши його за дитину з простої сім’ї.