Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Оскільки Хелм був навіть не містечком, а десь трішечки містом, то крім синагоги, лазні, хедера і лазарету євреї мали своїх приватних лікарів. Хелмські ескулапи теж увійшли в легенду.
– Що у вас болить, шановний?
– Лікарю, я страшенно кашляю.
– Так… а скільки вам років?
– Сімдесят.
– А коли вам, шановний, було сорок, ви кашляли?
– Ні, не кашляв.
– А в п’ятдесят років?
– Жодного разу.
– А коли ви розміняли шістдесят, то ви кашляли?
– Ні, ні, і ні!
– А тепер, поклавши руку на серце,
До того ж самого лікаря приходить інший пацієнт.
– Так, і що у вас болить?
– Лікарю, дай Боже, щоб я помилявся, але, здається, я збожеволів.
Хелмський лікар, звичайно ж, універсал. Йому що кашель лікувати, що божевілля, результат один:
– Заспокойтеся, шановний, і скажіть, чому ви так вважаєте?
– Бо я сам до себе пишу листи.
– Цікаво-цікаво, і коли це було востаннє?
– Сьогодні зранку.
– І що ж ви собі в цьому листі написали?
– Е, лікарю, я не такий дурний, як ви вважаєте. Звідки я знаю, що в тому листі, як я його ще не одержав? От завтра Ізя-листоноша принесе - то я прочитаю і дізнаюся.
А ця історія трапилася десь між двома російськими революціями. Наполоханий єврейськими погромами молодий хелмський меламед наважується емігрувати. На ті часи, як не дивно, це не було проблемою. У Варшаві існував навіть спеціальний еміграційний центр для євреїв. От наш бідолаха туди і вибрався.
Пропонують йому там одну країну для постійного місця проживання, другу, третю, все докладно пояснюють. Кандидат в емігранти, в свою чергу, теж допитується, де, що і як… а головне - почім. І та держава його не влаштовує, і ця не підходить. Врешті-решт, співробітник центру, що характерно, теж єврей, але не з Хелму, не витримує:
– Отам у нас у кутку, бачите, на підставці - великий такий глобус. Я вас дуже прошу - покрутіть його і виберіть собі, врешті-решт, якусь країну.
Хелмський мудрагель стояв-стояв, крутив-крутив, роздивлявся… а потім подав голос:
– Я вибачаюсь, а інших глобусів у вас немає?
Про лікаря ми розповіли, про хелмського меламеда теж…(До речі, прізвище в усіх хелмських меламедів було одне і те ж - Зайнвел). А тепер пора згадати про рабина. Бо то, вважайте, головна персона всього містечкового епосу.
До хелмського рабина вривається місцевий багатий єврей і репетує з порогу без усяких там «шолом алейхем»:
– Ребе, мушу негайно розвестися з дружиною!
– Не махайте руками, сідайте і кажіть, чого раптом?
– Вона мене обкрадає!
– О, то серйозне звинувачення. А докази?
– У мене зник новий, дуже дорогий хронометр. І де ви думаєте, я його знайшов? Абсолютно випадково - у неї за пазухою.
– Що ви кажете! Я вибачаюся, хронометр, це, здається, годинник?
– Саме так, ребе.
– Я ще раз вибачаюсь, але який саме - кишеньковий чи настінний?
Раз на тиждень хелмський ребе, як і вся його паства, ходив до общинної лазні. З собою він брав, як водиться, свіжу білизну, випрану і випрасувану дружиною. Проте, у рабинової благовірної був один маленький недолік. Вона прасувала білизну навиворіт і забувала її вивернути на лице. Рабин
знав про таку особливість, проте, щоразу після омовіння забував привести свої кальсони до нормального вигляду.І так тривало десять років! Врешті решт, одного дня рабинова дружина випрасувала чоловікові спідні, завмерла, ляснула себе по лобі, вигукнула: ну скільки можна? І нарешті вивернула кальсони на лице.
І це ж треба, щоби і самого рабина осінила та ж сама мудра думка - і в той же день. Збираючись до лазні, він теж ляпнув себе по лобі, обізвав себе ж дурним цапидлом… і, не придивляючись, вивернув уже складені на лицевий бік спідні, зрозуміло, навиворіт.
Після лазні в роздягальні він розгорнув таку необхідну частину чоловічого інтимного туалету, придивився нарешті і застиг, як громом вражений. Потім побожно звів очі догори, сказав: “То божий знак!” - і до самої смерті носив кальсони навиворіт.
До хелмського рабина навіть не приходить, а прибігає дуже спантеличений молодий єврей.
– Ребе, моя дружина народила дитину!
– Хороше діло. А в чому проблема?
– Ребе, вона народила її через три місяці після нашого весілля!
– І що?
– А мала через дев’ять місяців, то це як?
– Слухай мене сюди. Ти скільки місяців жонатий?
– Три, ребе.
– А твоя дружина скільки місяців заміжня?
– Теж три.
– А скільки ви після весілля разом прожили?
– Ну я ж казав - три місяці.
– А три місяці плюс три місяці, плюс три місяці - скільки буде?
– Дев’ять місяців.
– От і маєш свої дев’ять місяців.
Хелмський багатій наказує своєму посильному, до речі, теж з місцевих євреїв:
– Хаїм, тримай листа і тридцять копійок. Листа кинеш у скриньку на пошті, але спочатку обов’язково купи марку і наклей на конверт.
Посильний помчав на пошту, швиденько повернувся і віддав хазяїну… оті тридцять копійок. Той витріщив очі:
– Ти що - не купив марку?
– Чи ви мене за дурня тримаєте? Я увійшов, уважно озирнувся, на пошті нікого, окрім мене, начальник теж кудись вийшов… то я швиденько й кинув листа без марки. Бог свідок - ніхто не бачив!
Хелмські євреї не лише відсилали листи, а й часом їх одержували. Був такий Йося, вважався у місті другим за розумом після рабина. Якось надходить на його ім’я рекомендований лист - велика дивина на ті часи і в такій глушині. Природно, з’являється Йося на пошту, а там уже ціла купа цікавих.
Бере Йося листа, розписується за нього, тут-таки розпечатує і дістає… чистісінький аркуш паперу. Всі роззявляють роти. Йося поблажливо пояснює:
– Це мій брат Давид надіслав. Ми з ним п’ятий рік не розмовляємо.
Одне з найулюбленіших занять правовірних євреїв - вихвалятися своїми рабинами на предмет - чий розумніший.
Єврей з Дубна розповідає:
– Наш ребе такий мудрий, такий мудрий! Уявіть собі: вибрався він якось на прогулянку, аж тут зненацька дощ. І треба ж, щоби ребе забув удома парасольку. І що він зробив? Побіг назад чи десь заховався? Е, ні! Він помолився, потім зробив лівою рукою ліворуч, правою - праворуч. І що ви собі думаєте? Ліворуч іде дощ, праворуч теж іде, а посередині, де гуляє наш ребе - ані крапельки!