Крах чорних гномів

Кремер сидів у незручній позі, привалившись боком до спинки сидіння. Руки, стягнуті за спиною залізними путами, затерпли, від ганчірки на голові смерділо потом та дешевим тютюном. Хотілося пити і трохи нудило, але Карл примусив себе не розклеюватись і спокійно обдумати все, що сталося.

“Руді Рехан?” — подумав насамперед. Але ж Рехан продав би його лише тоді, коли б над ним самим згустилися хмари. І все ж цей варіант слід мати на увазі.

Далі. Його зустрічі з Штеккером, Ульманом і Вєтровим. Нарешті, пастка в будинку Марлени Пельц. Тут можливі десятки варіантів — десятки неврахованих несподіванок, які могли навести гестапо на його слід. У школі розвідників Карла знайомили з різними ситуаціями, в результаті яких провалювались агенти найвищого класу, і він знав, що навіть найобачливіші не застраховані від прорахунку.

Машину трусонуло на вибоїні, і Карл ударився головою об спинку сидіння. Чорт, ці гестапівці, як змовились: сидять, немов набрали води в рот, — жодного слова… Шкода, може, і проговорилися б…

Далі. Коли навіть припустити, що СД стало відомо про підозрілі зв’язки Карла Кремера, чи випустили б його до Швейцарії? Звичайно, ні. Отже, заковика в самій поїздці і діє тут особа, впливовіша, ніж фон Вайганг. Заарештувати Кремера, знаючи, що до його поїздки, яка зовні мала невинний комерційний характер, причетний фон Вайганг, могли лише за вказівкою Управління імперської безпеки. Якщо ж врахувати давні дружні стосунки групенфюрера з самим Гіммлером, то слід було мати або вагомі докази проти Карла чи фон Вайганга, або піти ва-банк, сподіваючись, що, тонучи, Кремер потягне за собою групенфюрера.

Які ж докази може мати гестапо проти Карла Кремера?

Насамперед, про характер його поїздки міг знати хтось, крім фон Вайганга й Карла, — наприклад, Шрікель, — і повідомити Берлін. Тоді б його зупинили ні кордоні, обшукали і без зайвих турбот мали компрометуючі матеріали. Отже, цей варіант не витримує критики.

Далі. У Цюріху за ним могли непомітно стежити й встановити, що він зустрічався з американцями. Але ж самий цей факт, хоч і підозрілий, ще не може бути доказом антинімецької діяльності Карла Кремера. Чарлз Хокінс — ділова людина, до того ж, за документами, не американський підданий. А який закон забороняє чесному німецькому комерсантові укладати вигідні угоди? Якщо гестапо основуватиме своє обвинувачення на цьому, їм буде важко довести щось. Правда, коли б це торкалося лише Карла Кремера, то можна взагалі нічого не доводити — є тисяча способів прибрати його, — але ж, наскільки розумів Карл, кін у цій грі був значно вищий…

Готуючи Петра Кирилюка до роботи в Німеччині, підполковник Левицький розповідав йому про гризню серед керівників гітлерівського рейху, про їхню підступність і жорстокість, про методи, які використовуються ними в боротьбі за владу. Можливо, хтось хоче усунути фон Вайганга і розраховує зробити це з допомогою свідчень Карла Кремера?

Тривожні думки не залишали Карла, а гестапівці, як навмисне, — жодного слова… Певно, це добре розрахований психологічний розрахунок: нехай розпачливі думки роз’ятрюють серце, вони висотують людину іноді більше, ніж найдосконаліші методи фізичного впливу…

Машина зупинилась і засигналила.

— Це ти, Курте? — запитав хтось буркотливо. — Швидко ви…

Сусіда Карла ліворуч опустив скло на дверцятах, мовив невдоволено:

— Тобі яке діло? Відчиняй ворота і заткни свою пельку!

— Колись ти пожалкуєш, Курте, що завжди був нечемним зі мною, — прохрипів вартовий. — Я розрахуюся з тобою за все!..

— Вкороти свого язика, стара вороно!

Карл почув рипіння воріт, і машина рушила. Круто повернула, ще трохи проїхала й зупинилась. Гестапівець ліворуч — Курт, як уже знав Кремер, — зірвав з його очей пов’язку.

— Виходь! — наказав.

Кремер огледівся, намагаючись не пропустити жодної деталі. Високий паркан з колючим дротом, праворуч — гараж з кількома боксами. Відразу за асфальтованим майданчиком — квітники, між ними тягнеться до двоповерхового будинку присипана жовтим піском доріжка. Якщо б не тюремний паркан з колючим дротом — повна ілюзія садиби середнього бауера.

— Давай! — підштовхнув Кремера в спину Курт, і Карл рушив до будинку.

Попереду йшов здоровань. “Гельмут, — згадав його ім’я Кремер. — Справді, велетень”.

Гельмут ішов, засунувши руки в кишені й трохи згорбившись. Нагадував горилу: широкі плечі, маленька голова на гладкій шиї, довгі руки. Незграбно переставляв ноги в грубезних черевиках і залишав на рінявому піску доріжки глибокі сліди.

Вони щось нагадували Карлові, але ніяк не міг згадати — що? Наче він уже бачив колись такі сліди — величезні, широкі, з оригінальним візерунком: дві ялинки поруч. Карл глянув на Гельмутові черевики: на каучукових підборах, міцні, а ялинки, певно, щоб не ковзали.

Де ж він бачив такі сліди? Зрештою, яке це має значення? Сліди як сліди… А ось уже й ганок будинку. Вікна першого поверху загратовані, вузькі й похмурі, двері дубові, оббиті залізними шпугами. Такі не під силу й Гельмутові.

Горила витягла з кишені важкий ключ, відімкнула двері і відступила на крок, пропускаючи Карла.

— Давай, давай! — штовхнув у спину Курт. — Ми з тобою цирлями-мирлями не займатимемось!..

Вузький, темний коридор. Кремер зупинився, нічого не бачачи. Почув, як за спиною рипнули двері. Хтось, певно Гельмут, схопив його за комір, зняв пута й штовхнув у темряву. Позаду загуркотіли двері, клацнув замок. Карл за інерцією зробив кілька кроків і вдарився коліном. Обмацав: край ліжка. Сів. Поступово очі звикли до темряви, вірніше — напівтемряви: з вузької щілини під самісінькою стелею пробивалося трохи світла.

Колись у кімнаті було вікно, та його заклали цеглою, грубо повайнували, перетворивши помешкання на звичайну тюремну камеру. Відкидне ліжко з тонким матрацом, параша, залізні двері з вічком для підглядування. Але тепло.

Карл кілька разів присів, випроставши затерплі руки. Відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців, сів на край ліжка. Отак закінчилася кар’єра ювеліра Карла Кремера: тюремне ліжко й параша. Що ж, це не така вже й несподіванка — він знав, на що йде, готувався й до такого фіналу. Тепер аби витерпіти! Битимуть і мучитимуть, а Карла ніколи не били — лише кілька разів ударили прикладом у таборі для військовополонених. Але ж усе це — дитячі забавки у порівнянні з тим, що буде. І хто ж його зна, чи зможеш ти витерпіти?

Карл знав: витерпить, та все ж сумніви мучили. Навіть спіймав себе на думці, що хоче, аби скоріше все почалося — нарешті б упевнився, що дух його дужчий за тіло.

Простягся на ліжку, відпочивав. Заплющив очі, намагаючись відігнати сумніви. Згадав огидно великі черевики Гельмута і зіщулився. Пісок під вагою Гельмутового тіла аж рипів: дві ялинки на кожному сліді…

До речі, де ж він бачив такі відбитки?

Раптом Карл скочив з ліжка і ледь не закричав. Так, він згадав, точно згадав, де й коли бачив такі ж величезні сліди з двома ялинками. Але ж це… Ні, не може бути…

Вєтров схопив мотику і з усієї сили вдарив у землю над проходом. Грунт осів, завалюючи нору, а Юрій усе бив і бив, осипаючи мокру землю.

— Що він робить? — не витримав Гібіш. — Це — єдиний шлях назад!

Старий кинувся до Вєтрова, та Свідрак затримав його. Стояли й дивились.

Засипавши прохід, Вєтров знеможено опустився на камінь. Жадібно вдихнув повітря, озирнувся на товаришів.

— Там фашисти? — не витримав Василько.

— Газ… — видихнув Юрій. — Вони закидали штрек газовими гранатами.