Крах чорних гномів

Самотня постать обережно просувалася до печери.

— Хто? — навів автомат Вєтров.

— Ви, Вєтров? — спитали замість відповіді.

— Так.

— Я — Гібіш. Ульман залишився там…

Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.

— Фрідріх Ульман залишився там… — повторив старий, невизначено махнувши рукою.

— Стріляли по вас? — запитав Вєтров.

— Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…

— Хто — вони? — перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.

— Есесівці, — ледь помітно поворушив губами старий. — Ми наразились на есесівців…

— Води! — покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.

Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.

— Швидше! — мовив, утоливши спрагу. — Треба швидше йти під землю…

Коротко розповів про все, що сталося.

— Тепер вони шукатимуть вас, — роздумливо протяг Вєтров. — Викличуть собак і швидко будуть тут.

— Ха-ха!.. — зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. — Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!

— Ти, Василько, ще багато чого не бачив, — розсердився Вєтров. — Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.

— А ми тим часом, — вигукнув Василько, — закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!

— З-під землі іншого виходу нема? — обернувся Вєтров до Гібіша.

Той стенув плечима:

— Лише цей…

— Я хочу, — продовжував Вєтров вагомо, — аби всі знали: ми можемо повернутись лише до цієї печери. Зараз ще є шанси врятуватись. Коли вертатимемось, не матимемо жодного. Прошу всіх зважити на це.

— Пан Юрій хоче образити нас? — невдоволено пробуркотів чоловік, що сидів, спершись спиною на земляну стіну. — Чи, може, пан завагався сам? Ми з Юзефом, — кивнув на, товариша, який стояв поруч, — вирішили все давно!

— Ви? — різко повернувся Вєтров до Гібіша.

— Ульман загинув для того, щоб я провів вас.

— Тоді, — обвів усіх поглядом Вєтров, — не втрачатимемо часу. — Одною рукою підняв п’ятдесятикілограмовий рюкзак, закинув на плечі. — Рушили!

Гібіш ішов попереду, освітлюючи шлях потужним електричним ліхтарем. Через кілька десятків метрів хід звузився — в цьому місці штрек перетинала решітка з товстих, у палець, сталевих прутів. Гібіш з Ульманом трудились мало не всю ніч, поки перепиляли і відігнули їх так, аби можна було пролізти. Довелось трохи затриматися, щоб протиснути крізь вузький отвір рюкзаки. Далі штрек знову розширювався — ішли не згинаючись.

Василько, якого не охолодили ні перспектива смертельного бою з есесівцями, ні мокрі стіни і затхле повітря, пожартував:

— Як на кого, а мені все це нагадує звичайнісіньку екскурсію з благородною туристичною метою: відкрити двійко якихось паршивих сталактитів…

— Замовч! — буркнув Юзеф.

— Чого ж, — раптом підтримав хлопчака Вєтров, — нехай помеле язиком…

Другий поляк, пан Свідрак, — чоловік років під сорок, — здивовано озирнувся на командира: Вєтров завжди перший обривав балакучого Василька. Юрій підморгнув, і Свідрак зрозумів його — Василькова балаканина хоча б трохи відвертала і його самого, і Юзефа від похмурих думок.

— У нас у Сілезії, — вирішив підтримати розпочату хлопцем легку розмову, — є штреки, де можна лише повзти. У мене був знайомий шахтар з Катовіц, то він, прошам панства, розповідав…

Ніхто так і не дізнався, що розповідав пану Тадеушу знайомий шахтар, бо Гібіш зробив знак зупинитися біля невеличкого отвору в стінці штреку. Цей отвір на висоті грудей середньої на зріст людини раніше був завалений. Гібіш разом з Ульманом розчистили його.

— Далі, — махнув рукою старий, — фашисти перекрили штрек бетонними плитами. Вони вивчили всі підходи до заводу і врахували небезпеку. Раніше хотіли просто підірвати штрек, та інженери заперечували — завод був майже збудований, а від вибухів порода могла просісти й завалити підземні галереї. Ми підемо сюди, — вказав на отвір.

Василько, який стояв найближче до старого, покрутив носом, критично оглядаючи діру півметрового діаметра.

— Це ж собачий просмик, — мовив. — Чи далеко він тягнеться?

— Метрів тридцять. Далі буде легше — починається підземна печера.

— Я перший! — Юзеф рішуче скинув рюкзак з плечей.

— Чому ти? — образився Василько. — Я ж не гірший від тебе…

— Першим полізе Свідрак, — розпорядився Вєтров. — Він дужчий за нас, а хід, можливо, доведеться розчищати.

Пан Тадеуш прив’язав до лямки рюкзака вірьовку — аби не заважав вільно рухатись — потяг його за собою. Проповзав два — три метри і обережно підтягував рюкзак — не мотлох же якийсь, а вибухівка. За ним, сопучи, слідкував Василько; далі повзли Гібіш та Юзеф, останнім, як і раніше, був Вєтров.

Василько вже не жартував. На мить уявив, яка товща землі над ним, — і зробилося моторошно. Він, як мураха, а зверху тисячі й тисячі тонн; ось зараз воно осяде, розчавить, не встигнеш і пискнути. Потім подумав, що їм все одно не викрутитись, — гестапівці вже напевно в печері, і яка різниця, де вмерти: тут, у вузькому підземному ході, чи потім — у такому ж похмурому, із слизькими стінами штреці? Одразу вилаяв себе за такі думки. Уявив, як здригнеться і, можливо, розколеться гора, під якою ховається підземний завод, — заради цього варто віддати життя. І все ж не вірилось, що через кілька годин йому доведеться вмирати.

Життя, особливо таке, яким він жив останній час, вабило Василька. Сповнене небезпечних поворотів і таємничості, повсякденного риску, воно обернулося до нього зовсім новим боком. Беручи участь у вєтровських диверсіях, хлопець вів свій особистий рахунок: цей солдат — за спалену в тітки Ганни хату, вибух у кінотеатрі — за дядька Трохима, розстріляного в сорок першому, а підірваний міст — за батька, який загинув під Житомиром…

Як не ріс цей особистий рахунок Василька, ще залишалось і залишалось: за сестру, котра поневірялась десь у північній Німеччині, за сільську школу, в яку влучив снаряд, за вивезене з колгоспної комори зерно… Василько вів рахунок скрупульозно, не забував нічого. Над усе бентежило хлопця, чи встигне повністю розрахуватися з фашистами.

Підтягуючи до себе мішок з вибухівкою, Василько подумав: оцей завод, коли навіть розкласти його на всіх п’ятьох учасників диверсії, напевно, переважить усе, що залишилось у списку; це надало йому снаги, і вузька нора вже не нагадувала могилу. Наздогнав Свідрака і тільки хотів поквапити його, як раптом рюкзак, що весь час заважав хлопцеві бачити Свідракові ноги, провалився кудись униз, а натомість у промені ліхтарика з’явилося забруднене, похмуре обличчя пана Тадеуша. Василько здригнувся од несподіванки, га наступної миті зрозумів — кінець ходу, і вони вже в печері, про яку казав Гібіш.