Крах чорних гномів

“А якщо взяли Вєтрова?” — майнула раптом думка. Відчув зрадницьку слабкість у колінах. Якщо в печері нікого нема і вони з Гібішем даремно продираються крізь кущі? Але навряд чи гестапівці випустили б тоді їх із селища. Певно, вони вчепилися в нього чи Гібіша і сподіваються, слідкуючи за ними, натрапити на слід інших товаришів. Отже, скоріше до печери, поки гестапівці не перекрили всі стежки.

Колючий чагарник рвав одяг, боляче шмагав по руках і обличчю. Та вони не звертали уваги на біль, видирались крутим схилом — далі від тих, що обшукували придорожні хащі. Ось вже минули вершину горба, тепер трохи легше: пологий спуск і не такий густий чагарник. Старі постояли кілька хвилин, відхекуючись, і вже збиралися рушити, як нараз Ульман смикнув Гібіша за руку і впав на землю.

— Що ти?.. — почав невдоволено Людвіг, та не договорив і плюхнувся в кущі поруч з Ульманом. Двоє солдатів продиралися крізь чагарникові хащі, важко ступаючи по замерзлому грунту.

— Тут добре, Гансе, — сказав один з них тонким голосом. — Вгорі вітер, протягне до кісток.

— Давай тут, — погодився другий. — Закуримо?

Ульман підвів голову. Спалахнув сірник, на мить вирвавши з темряви обличчя під солдатським кашкетом.

— Шарфюрер наказав патрулювати саме в цьому районі, — знову почав тонкоголосий. — А тут зручно зробити засідку.

— У тебе залишилося щось у флязі? — обірвав його товариш.

— Трохи є…

— Дай.

Ульман чув, як солдат відкручує корок. Здається, почув навіть, як забулькала горілка.

— Залиш мені, — сказав тонкоголосий есесівець.

Другий вдоволено крякнув.

— Посидимо тут, — мовив. — Кращого місця не знайдемо.

Солдати замовкли, лише спалахувала світлячком сигарета. Ульман обережно поворухнувся. Ото влипли в халепу. Зараз там, внизу, вчинять тривогу, почнуть прочісувати чагарники… Треба ж мати таке циганське щастя — наштовхнутися на есесівський патруль за два кроки від мети!

Лежав у незручній позі, підібгавши під себе ногу, і чув, як дихає за спиною Гібіш. Думав. Зараз за півкілометра звідси, в печері, чекають на них четверо молодих дужих хлопців. Вони вже приготували рюкзаки з вибухівкою і чекають, чекають… І не дочекаються. Самі вони не зможуть пройти підземними лабіринтами, і знову щодня ешелон з бензином відправлятиметься на фронт…

Ульман заскрипів зубами. Скільки енергії витрачено, все так добре продумано, підготовлено— і раптом фатальний випадок…

А в печері чекають на них. Але чому на них — їм потрібний лише старий штейгер Гібіш, який знає дорогу до підземного заводу. Навіщо їм Ульман — хіба що тягти ще один рюкзак з вибухівкою?

Ульман уже знав, що робитиме. Обережно, не дихаючи, присунувся до Гібіша, прошепотів старому на вухо:

— Зараз я відтягну їх на себе. А ти проривайся — без тебе хлопці не пройдуть!

— Але ж… — почав заперечливо Гібіш.

— Слухай мене, — обірвав його Ульман, — це наш єдиний шанс. Якщо залишишся живий, розкажеш про все Марті і Горсту… — Гіркий клубок підкотився до горла. Потиснув старому руку й поповз між кущами, обмацуючи перед себе землю, аби не тріснула суха гілка.

Коли підповз до вершини горба, відчув, що не може ворухнути й пальцем. Лише кров била в скроні й палало обличчя. Сорочка прилипла до спини, піт стікав по щоках, подряпана шкіра свербіла.

Ульман ліг горілиць, розкинув руки і кілька секунд вдивлявся в зоряне небо. Певно, він востаннє бачить зорі. Лише тепер помітив, які вони красиві — ці мерехтливі зорі. У нього ніколи не вистачало часу, аби отак лежати горілиць і дивитись на зорі. І зараз нема часу: там, за кущами, двоє з автоматами, а за кілька кроків від них — старий Людвіг.

А в нього нема сил підвестись…

Крекчучи, Ульман усе ж підвівся. Дивно, але відразу до нього повернулися сили: рушив, не криючись, — наступив на гілку, і вона тріснула, наче хтось вистрелив.

І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”

Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.

“Стій!” — І гупання важких чобіт.

Ульман вильнув убік — тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга — кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.

Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…

І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу

Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти — серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо — все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре — зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.

Невже він бачить зорі востаннє?

Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся — так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.

А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга — і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою. Але тиша, лише вітер шурхотить у кущах сухим листям.

Гібіш випнув шию. Ні — тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав — треба йти…

Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?

На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії — з прокльонами, криками і піною на губах.

Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах — двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.

Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.