Крах чорних гномів

Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.

— Тепер — вибухівку, — сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.

Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.

— Певно, вистачить, — задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. — Тепер давай рахувати…

— Що? — не зрозумів пан Тадеуш.

Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.

— Я хочу підрахувати, — сказав нарешті, — скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.

— І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? — мовив Свідрак з неприхованою іронією.

— Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, — не звернув уваги на іронію Вєтров. — По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.

— Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, — перебив Свідрак. — Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.

— Але чи не припускає пан Тадеуш, — тепер була черга Вєтрова іронізувати, — що собака може не взяти слід чи його загубити?

— Мало надії… — буркнув Свідрак.

— Один — два шанси з тисячі. — Вєтров насунув на лоб кашкета. — Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, — мерзлякувато знизав плечима. — Хоч якось продамо своє життя!

— Я не думав про це, — визнав Свідрак.

— Тож рахуватимемо! — блиснув очима Вєтров. — Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, — кивнув на закапелок з вибухівкою, — отже, йшли приблизно дві години. З вантажем. Назад — швидше… Витяг з кишені міну з годинниковим механізмом, поставив стрілки, завів. — Отже, через дві години.

Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.

— Я ж казав, — тріумфував Василько, — вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.

— Помовч! — поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.

Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.

Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим — працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.

— Відійти всім! — наказав.

Хлопці стояли не розуміючи.

— Усім назад! — загорлав командир. — Не розумієте?!

Експрес Берн — Берлін зупинився біля платформи прикордонної німецької станції. Карл Кремер мав пересісти тут на поїзд, що йшов до Дрездена. Кинув у валізу несесер і піжаму, з задоволенням вистрибнув з паркого вагона. Хоч надворі відлига і сіє дрібний дощик, а все ж краще, ніж у тісному купе, де од сигаретного диму сльозяться очі.

Біля входу у вокзал до Карла підійшов середній на зріст кремезний чоловік у спортивній куртці.

— Карл Кремер? — запитав.

Карл відступив на крок, зміряв чоловіка недовірливим поглядом. Хто він і що йому треба? Усміхається нібито привітно, але вираз обличчя неприємний: нижня губа видається вперед, підборіддя тупе, а очі маленькі й злі. Чоловік нагадував бульдога: такий же жилавий, коротка товста шия і великі зуби.

— Карл Кремер, якщо не помиляюсь? — повторив чоловік, знову показавши зуби.

— Так, мене звуть Карл Кремер, — відповів Карл. Обличчя чоловіка розпливлося так, наче зустрів найдорожчу в світі людину.

— Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?

— Ні, — твердо одповів Кремер. — На жаль, у мене немає часу.

Незнайомець відразу видався йому підозрілим, і Карл не хотів заводити розмову.

— Я від фон Вайганга, — притишив голос чоловік. — Маю до вас доручення. Ідіть за мною.

— А чим ви можете довести?.. — почав Карл, та чоловік обірвав його.

— Вийдемо з вокзалу, — наказав, — там усе з’ясується.

Кремер знизав плечима й пішов за чоловіком. Тільки вони вийшли на привокзальну площу, закритий чорний лімузин різко загальмував перед Карлом, обляпавши його черевики й штани.

— Сідайте! — відчинив чоловік дверцята.

— Нікуди я не поїду, поки…

Карл не встиг договорити. Хтось схопив його за руки, вивернув назад. Клацнули пута. Кремер рвонувся, але марно.

— Спокійно, хлопчику! — прогурчав хтось над вухом. — Я можу віддавити тобі ноги!

Карл мимоволі глянув униз і побачив величезні — сорок шостого — сорок сьомого номеру — черевики. “Такий справді віддавить”, — устиг ще подумати, коли його підняли й боляче штовхнули в спину. Вдарившись коліном об дверцята, Карл упав на заднє сидіння. Велетень плюхнувся поруч з ним, а другий — з обличчям бульдога — сів ліворуч. Автомобіль відразу рушив.

— Це свавілля! — впевнено почав Кремер, хоч і розумів: його гра програна. — Я скаржитимусь!

— Я тобі поскаржусь! — Велетень схопив Карла за вуха, швидко, вправно повернув обличчям до себе. — Бач, наволоч, воно ще хвицає!..

— Ви не маєте права… — почав Кремер.

Другий чоловік зареготав за його спиною.

— Гестапо на все має право!

— Я не бачив ваших документів і не знаю, хто ви… — не вгамовувався Карл.

— Ось тобі документ! — Велетень раптом ударив його в підборіддя. У Кремера клацнули зуби, і він повалився на чоловіка ліворуч. — Які ще тобі документи потрібні?

— Не треба, Гельмуте, — зупинив товариша інший гестапівець. — Об’юшить усю машину.

Велетень невдоволено пробуркотів щось крізь зуби. Обмацав Карлові кишені, спорожнив їх і відвернувся до вікна. Машина виїжджала з містечка. Кремер скосив очі, аби глянути на дорожню табличку й примітити, куди їдуть, та інший гестапівець накинув йому на голову чорну ганчірку.

Автомобіль ішов швидко — рипіла гума на поворотах. “110–120 кілометрів на годину, — орієнтовно визначив Карл. — Взяли мене за п’ять хвилин до одинадцятої. Хоч приблизно знатиму, на скільки від’їхали…”