Крах чорних гномів

— Весело тобі! — підвищив голос Вєтров, та, схаменувшись, сам затулив собі рота долонею. Ще раз поліз до потилиці. — На кілька днів я його влаштую… — мовив нерішуче. — Небезпечно, але не бачу іншого виходу. Є в мене одна людина — живе в горах, у Чехословаччині. Окремий будиночок у лісі. Я там Гібіша пристроїв. Цей, правда, пручатиметься, та, — докінчив рішуче, — я до нього Свідрака прикомандирую — не писне!

— А потім? — засумнівався Карл. Раптом почав швидко, наче виправдовуючись: — Я не боюсь за себе, але ж, розумієш, не можна бути спокійним, коли дамоклів меч висить над тобою!

— Міг би й не пояснювати, — буркнув Вєтров ображено.

— Та я не виправдовуюсь.

Юрій примружився.

— Сьогодні зв’яжемося з Центром і порадимось… Якось воно влаштується… До речі, ти не знаєш сина Ульмана?

— Ні.

— Штеккер його рекомендує.

— Штеккер — людина серйозна. І от що, перед відправкою нехай старий шкарбан напише фон Вайгангові листа. Мовляв, так і так, пробачаюсь, та справи… Не захотів випустити з рук партію коштовностей. Неодмінно скоро приїду тощо. Уважно прочитай сам листа, цей Кремер — досвідчений лис і може щось відчебучити. Лист повинен бути з Берліна днів через чотири, краще навіть — три.

— Розумію, — кивнув Вєтров. — Тепер назад. Заскочимо за Свідраком, тебе викинемо, а нам ще їхати…

— Найперше — телефон!

— На околиці є будка. Місце безлюдне.

— Вам доведеться ще раз порозмовляти з фон Вайгангом, — мовив Карл, зайнявши місце поруч з ювеліром. — Повідомите, що виїжджаєте берлінським експресом о шістнадцятій сорок дві і вже не зможете заїхати додому. Велика партія коштовностей, яку можуть вирвати з-під носа. Речі я вам доставлю.

— Що ви збираєтесь робити зі мною? — Старий забився в куток машини і дивився зацькованим вовком. — Я не дзвонитиму, поки не одержу мінімальних гарантій…

— По-моєму, ми вже обговорили це питання, — спокійно відрізав Карл. — Вам будуть забезпечені всі умови до кінця війни. А вона, смію вас запевнити, недовго триватиме. Ви подзвоните групенфюреру або…

— Я зрозумів вас, — швидко погодився Кремер. — І покладаю надії на вашу шляхетність.

— Поїхали, — доторкнувся Карл до плеча Вєтрова.

Хоч Горст і вийшов з дому раніше, аніж Вернер, Зайберт уже був у місті, коли молодий Ульман лише під’їжджав до Дрездена. Сидів у кабінеті наступника Ерлера — оберштурмбанфюрера з хитрими, пронизливими очима, що крилися за опуклими скельцями окулярів.

Оберштурмбанфюрер налив у келих тягучої, запашної рідини, присунув сифон з газованою водою.

— Мавр зробив свою справу, — розсміявся, — мавр може відпочити. Пийте цей ром, унтерштурмфюрер, і ні про що не думайте. Чудовий ром, мені прислав три пляшки товариш з Мюнхена. По-моєму, ще з довоєнних запасів.

— Божественні пахощі, — похвалив Мауке. Нараз рішуче відсунув келих. — Я вип’ю потім. Мені хотілося б знати, яких заходів вжито, аби захопити злочинців.

Оберштурмбанфюрер чомусь зняв окуляри і знову надів їх.

“А цей хлопчисько справді нахабний, — подумав. — Вискочень, з яким доведеться пововтузитись”.

— Все гаразд, Мауке, — усміхнувся якось по-батьківськи: трохи поблажливо і водночас наче пишався таким здібним юнаком. — Усе гаразд — ми не випустимо цих паршивих свиней.

— Але ж, — підняв брови Мауке, — ми не знаємо місця їх таємних зустрічей. Вулиця довга і…

— Ми вирішили не робити засідок, — перервав його оберштурмбанфюрер, — аби випадково не сполохати їх. За вашим хлопчиком слідкуватимуть найдосвідченіші агенти. Вони дочекаються, поки він зустрінеться з диверсантами. Ми оточимо цей підвал і, клянусь, візьмемо їх, немов кошенят. Можете спокійно пити свій ром, унтерштурмфюрер.

— За успіх! — підняв келих Мауке. Зробив кілька ковтків. — Справді, чудовий ром… — нетерпляче засовався на стільці. — Мені хотілося б побачити, як витягнеться обличчя в цього самовпевненого індика, коли побачить мене тут. Якщо не заперечуєте, я сам допитуватиму його.

— Будь ласка, — гойднув головою оберштурмбанфюрер. — скільки завгодно. Я з задоволенням подивлюсь на виставу.

Мауке двома великими ковтками допив ром. Глянув на годинник.

— Він уже в місті, — мовив наче сам до себе. — І зараз буде там. Налийте мені ще рому, оберштурмбанфюрер.

Справді, Горст Ульман уже був у місті. До третьої залишалось дванадцять хвилин — поспішав, не звертаючи уваги на пориви холодного вітру й колючий сніг, що різав обличчя. Підняв лише комір пальта і глибше насунув старенького капелюха.

Поміж руїнами вітер накидав високі снігові кучугури. Завиваючи, обминав поодинокі стіни, вривався крізь розбиті вікна у порожні цегляні коробки, розхитував залишки перекрить між поверхами. Він заліпив Горстові очі мокрим снігом і ледь не зірвав капелюха. Юнак схопився за нього обома руками, повернувся до вітру спиною. Позаду нікого, лише за кілька десятків кроків шкандибала старенька бабуся, певно, з онукою. Зігнулась навпіл, тільки ніс стирчить з-під теплої хустки, дівчина обережно підтримує її, затуливши обличчя муфтою.

Горст зробив вигляд, що зав’язує шнурок на черевику, — пропустив жінок, скоса слідкуючи за ними. Бабуся справді стара — червоний ніс і обліплені снігом щоки, а дівчина — нічого, вродлива. Проминули Горста, не звернувши на нього уваги, і хлопець заспокоївся.

Молодий Ульман пішов за ними, поступово відстаючи і час від часу непомітно зиркаючи назад. Коли побачив знайому купу цегли та залишки зруйнованої стіни, знов озирнувся, наче відвертавсь од вітру. Впевнившись, що нікого на вулиці нема, гайнув у руїни.

Про всяк випадок ще раз визирнув з-за стіни: жінки вже повертали за ріг — і більш нікого.

На темних сходах юнак посковзнувся і ледь утримав рівновагу, схопившись за холодну стіну. Тієї ж миті різкий промінь од ліхтарика примусив його заплющити очі.

— Пароль? — вимогливо мовили з темряви.

Горст назвав, та відповіді не одержав. Просто хтось голосно дихав у глибокім кам’янім проваллі.

— Я б тебе пізнав і без пароля, — перервав мовчанку чоловік і вимкнув світло. — Викапаний Ульман…