Крах чорних гномів

— Одзив? — запитав Горст сердито. Чомусь розізлився, хоча сміявся чоловік зовсім не образливо. Але кому приємно постати перед незнайомою людиною таким телепнем!..

— Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз! — тоном наказу мовив чоловік, і Горст справді нарахував дві сходинки. Чоловік перестрибнув їх у темряві зовсім легко. Він вільно орієнтувався в підвалі, і Горст зробив висновок, що його новому знайомому часто доводиться бувати тут.

Вони стояли в темряві за крок один від одного.

— Давайте знайомитись, — порушив мовчанку чоловік. — Те, що ви Горст Ульман, я знаю. А мене звуть Юрій Вєтров.

— Вєтров… — повторив Горст незвичне прізвище. — Юрій Вєтров. Ви — росіянин?

Ульманові вперше в житті доводилося отак розмовляти з росіянином. Людина з іншого світу. Із світу, про який так мріяв його батько.

Горст відчув: мурахи поповзли тілом і затремтіли руки. Лише останньої миті пересилив себе, аби не сказати щось таке, що Вєтров зміг би розцінити, як сентиментальне базікання. Тому й мовив стримано, навіть сухо:

— Готовий виконувати ваші завдання!

— Якби не був готовий, — стиснув йому плече Вєтров, — ми б не розмовляли з тобою. Та уявляєш, на що йдеш?

— Гадаю, так.

— По канату ходитимеш! — рука Вєтрова зробилась важкою. — Один необережний крок і…

— Я вже давно ходжу по канату, — одповів Ульман серйозно, — і знаю, чим воно пахне.

— Зі мною буде складніше.

— Здогадуюсь.

— Ну, коли ти такий догадливий, — засміявся Вєтров, — давай руку.

Горстова рука втонула у ведмежій лапищі Юрія.

— Сьогодні підеш зі мною, — почав Вєтров. — Працюватимеш вантажником у продовольчому магазині. Робота непомітна…

Горстові здалося, що на сходах почулися кроки. Обережно вивільнив руку.

— Ви нікого не залишали там? — прошепотів.

Вєтров потяг його за собою. Притулились до стіни, затамували подих.

Тупотіння на сходах, кинджальні промені ліхтариків.

— Здавайтесь!

Вєтров вистрелив двічі чи тричі. На сходах хтось упав. Решта заховалась за виступом.

— Горст Ульман, — мовив хтось голосно. — Ви та інші бандити оточені. Опір марний. Здавайтесь!

— Зброю! — прошепотів Ульман. — Дайте мені зброю!

— Тихше, скажений! — боляче стиснув Юрій його руку. — Йди за мною…

Відступили на кілька кроків, коли зі сходів різонули з автомата. Вєтров упав на підлогу, потягнувши за собою Горста. Наосліп вистрелив. На сходах вилаялись. Юрій вистрелив ще раз, хтось закричав, і автомат замовк.

— Швидше! — підхопився Вєтров. Горст спіткнувся на купі цегли, вдарився головою, та не помітив болю. Вони завернули кудись, потім дряпались по напівзруйнованих сходах, і раптом Горст побачив світло.

Розсіяне світло і сніжинки падають згори…

Вєтров зупинив хлопця.

— Обережно, — прошепотів, — якщо вони оточили лише ту вулицю… — не закінчив, та Ульман зрозумів його.

Юрій визирнув з руїн і поманив за собою Горста. Вони стояли під заваленими сміттям та снігом, зруйнованими сходами. А за кілька метрів — вулиця, люди.

Вєтров сховав до кишені пістолет і рішуче пішов уперед. Ніхто не звернув на них уваги — сіли в трамвай, доїхали до мосту. За весь цей час Вєтров не обмовився й словом, і Горст боявся звести очі на нього. Нарешті наважився, мовив:

— Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…

— Заткнись, дурню! — буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.

— Але ж… — зробив рішучу спробу заперечити.

— Якщо б ти був провокатором, — сказав Вєтров розсудливо, — гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.

Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди малолюдно, і можна посидіти на самоті.

Образливе слово — роззява — пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.

— Пий, — підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: — Пий, прошу тебе.

Горст відпив трохи — і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:

— Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо — якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… — не закінчив і мовчки вийшов з пивної — у бірхалле телефону не було.

Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:

— Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?

Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло — комір сорочки змокрів.

— Але ж батько був доброї думки про нього… — з зусиллям вичавив із себе.

На щоках у Вєтрова виступили жовна — так зціпив зуби.

— Він мав замінити мене в організації, — мало не плачучи, мовив Горст.

— Хто?

— Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.

Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:

— Хлопчисько!

Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.

— Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.

— Чекай… — очі Вєтрова посвітлішали. — А може, не він?

— Я більш нікому не казав.

— Звинувачувати легко, — розважливо мовив Юрій. — Коли його нема в селищі — він… Ти зв’язав його з організацією?

— Не встиг.

— Вперше бачу користь від запізнення, — розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.

— Що ж робити з тобою? — пошкрябав потилицю Вєтров. — Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.

— Місто велике, — спробував заперечити Горст, — і можна загубитись…