Лялечка і Мацько

Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги і сили духу!

Що ж, і таке буває. Опускаються руки (лапи), серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак, щось не віриться, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. І коли лис каже під хлюпання дощу «Сонце все-таки зійде», будьте певні, що так воно і буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.

…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, лис не мав такого знаряддя, як дід.

Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку як осикові листки.

На узліссі стояла хатинка, а біля неї — копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Лісник увійшов до хатинки і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.

Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Дід пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. Й обидва були з цього задоволені.

Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти і йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.

Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.

– Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука ще сіті розставляє?

– Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я мало не оглух.

– Літак?

– Літак, все одно страшно. Ще впаде…

– Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялось. Слухай, тобі нічим не пахне?

– Рибою, — признався лис. — І димом.

– Та я не про те! Літак нічим не побризкав?

Лис принюхався.

– Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?

– Мав колись та пропав. Добре, що сам залишився живий!

– Та що ви кажете?!

Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався. Той мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.

– Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?

– Ні, вуйку.

– Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була як мушка, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.

– Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!

– А ким же тоді?

– Ким завгодно. Може, людиною, а може кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…

– Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.

«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.

– А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…

– Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!

– Як це, вуйку?

– Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси…Нікуди не треба поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.

– О-ох! — зітхнув лис.

– Що таке?

– Я би вік отак сидів на сонячній галявині!

– Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.

– Мабуть, краще бути кущиком, — вирішив лис.

– То ставай!

– Як ставай?

– Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…

– Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.

– Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.

– Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені б ваш розум…

– То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…

– Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.

– Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону!

– Яке листя? — не второпав Мацько.

– Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.

– Руда.

– Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку — зелена барва в сам раз. Ти б перемалювався, чи що…

– Я перемалююся. Мені що! Я ж все-таки художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав лис, аж павутина порвалась.

– Ой, вуйку, вибачте!

– Нічого, нічого…Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику!

– Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.

Розділ десятий,