Любов і піраньї
Шрифт:
Новозеландець не здавався і стояв на своєму. Він багато плювався і називав кретином Хесуса, у якого вдома в Лісабоні, як виявилось, стоїть спортивний мотоцикл «Хонда» і на якому португалець нерідко носиться швидше за вітер.
— Це ти мені розказуватимеш, що є ризиковим і небезпечним? Га? Людина, котра пиряє на відкритому транспортному засобі зі швидкістю 300 км/год? Ідіот! Поговоримо, коли ти зчешеш собі голову до попи!
Такі от веселі випали мені сусіди…
— Завтра ми їдемо у Парагвай, — заявив скрипучим голосом Мартін, коли я повернувся з екскурсії
— Я мушу взнати спочатку, чи потрібна мені віза, — обережно мовив я.
— На один день можна і без візи, пускають усіх, у кого є бразильська, — по-діловому захрипів Мартін. — Крім того, я дізнавався — українцям для відвідин Парагваю віза не потрібна.
Хесус на підтвердження махав головою.
— І що там такого цікавого?
— О! Місто — просто супер, — заторохкотів новозеландець, веснянки застрибали на його щоках. — Мені вже все розказали. Хоча попереджаю відразу: грошей бери з собою стільки, скільки необхідно, щоб доїхати назад!
— І усілякі цяцьки, як-от камери та мобільні телефони, краще залишити в хостелі, — знову мотнув головою португалець.
Я насторожився.
— Якого біса я маю їх залишати?
— Бо назад однаково нічого не привезеш, — Мартін дістав з кишень шоколадні крекери і взявся незворушно хрумати.
— Заберуть, — спокійно підтвердив Хесус. — Все заберуть…
— Хто?
— Пацани з дель-Есте…
— Так усе серйозно?
— Кордон, — стенув плечима лісабонець, — сам знаєш, які у них тут порядки…
Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.
— О’кей, чуваки, я з вами!
О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на нас уваги.
Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину опинилися на неохайній і галасливій автостанції парагвайського Сіудад-дель-Есте.
На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.
Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.
Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.
Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого
скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.
— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.
Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.
В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.
— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.
Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.
— Га? — перепитую.
Замість відповіді незнайомець вихопив з-під жилетки пістолет і… простягнув його мені. Справжній, чорт забирай, пістолет!
Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!
— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.
Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:
— How much? [58]
Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.
— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!
Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.
Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.
— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.