Маха гола

— Дякую, Пепе, дуже дякую! — вигукнув маестро з щирим почуттям, анітрохи не образившись.

До другого сніданку маестро вийшов акуратно зачесаний, ошатно вбраний, з підкрученими вусами. У петельці його найкращого костюма червоніла троянда. Богемник голосно зареготав. Що далі — то краще!.. Маріано таки збожеволів, виставляв себе на посміховисько.

Реновалес ледь чи й торкнувся їжі. Підвівшися з-за столу, пішов до студії і став насамоті схвильовано міряти її кроками. Як повільно тягнеться час!.. Дійшовши до стіни й рушаючи назад, він щоразу окидав поглядом усі три студії та дивився на стрілки старовинного годинника в оправі з саксонської порцеляни, що стояв на столику з кольорового мармуру, відбиваючись у глибокому венеціанському дзеркалі.

Ось і третя година. Маестро з тривогою подумав, що дівчина може і не прийти. Чверть на четверту… пів на четверту. Ні, таки не прийде — час уже минув. Ох ці жінки, завжди вони зв’язані якимись обіцянками та домовленостями, жодна хвилина їхнього життя не належить їм!

Раптом почулися кроки, і зайшов Котонер.

— Вона вже приїхала, ти її маєш… Вітаю, маестро!.. Розважайтеся! Ти вже досить мене поганяв і, сподіваюсь, не вимагатимеш, щоб я ще й лишився вам за компанію.

Він іронічно махнув на прощання рукою, і незабаром Реновадес почув голос Лопеса де Соси, що лунав ближче і ближче, — зять щось розповідав Пепіті про картини та меблі.

Вони зайшли в студію. В очах «Чарівної Фреголіни» світився подив; мабуть, її трохи лякала велична тиша, що панувала в цьому будинку, такому просторому, пишному і несхожому на всі ті, в яких їй досі — доводилося бувати!.. Усе тут старовинне, показне, історичне, а меблі такі дивовижні — аж острах бере!.. Співачка подивилася на Реновалеса з пошаною. Він здався їй шляхетнішим, ніж сеньйор, якого вона мигцем бачила в залі свого театрика. «О, це велика людина, — подумала Пепіта. — Він зовсім не схожий на тих чоловіків, з якими я досі мала справу!» До її тривоги домішувалось захоплення. Скільки, мабуть, грошей у цього пана, що живе в таких розкошах!..

Реновалес і собі дивився на співачку, схвильований, що бачить її так близько.

У першу мить його охопив, сумнів. Чи справді вона схожа на Хосефіну?.. Його збентежило її наквацьоване обличчя, що виднілося крізь вуаль, схоже на машкару із блідих рум’ян, на якій чорніли довгасті плями очей. Бо небіжчиця не малювалася. Але, заглянувши в очі Пепіти, митець знов страшенно схвилювався; схожість здалася йому разючою, і під товстим шаром рум’ян він помалу розгледів кожну рисочку Хосефіниного обличчя.

Divette роздивлялася картини, що висіли на стінах. Які гарні! Невже їх намалював цей сеньйор? Пепіті закортіло побачити й себе на картині — гордовитою і вродливою, Як оті дами. То він її малюватиме? І вона аж випросталася від гордощів, пишаючись, що її вважають красунею, тішачись не знаною досі радістю побачити себе на портреті, зробленому славетним художником.

Лопес де Coca попросив у тестя пробачення. Вони спізнилися через неї, бо з такими жінками хіба кудись устигнеш вчасно. Лягла спати аж на світанні, і він застав її ще в ліжку…

Зять відразу й попрощався, розуміючи, що він тут зайвий. Пепіта дівчина добра; зараз вона геть приголомшена його розповіддю та розкішним виглядом будинку. Тесть може робити з нею все, що захоче.

— Ну, дитино, я тебе залишаю… Цей сеньйор — мій тато, я тобі вже казав. Дивися ж, будь слухняною дівчинкою!

І він пішов, а Пепіта й Реновалес силувано засміялися. Хоч які обоє були збентежені, їх розвеселило це батьківське напучування.

Запала довга, ніякова мовчанка. Від страху та хвилювання маестро геть розгубився, не знав, що сказати. Дівчина здавалася не менш схвильованою. Цей занурений у глибоку тишу величний неф, що так вражав своїми розмірами та витонченою розкішшю, лякав Пепіту — адже досі вона не бачила нічого подібного. Дівчина відчувала той невиразний страх, який охоплює людину перед небезпечною операцією. Крім того, її непокоїв жагучий погляд цього чоловіка, що невідривно дивився на неї; щоки його тремтіли, а губи, здавалося, пересохли від нестерпної жаги…

Пепіта швидко заспокоїлась. Вона була звична до цієї сором’язливої мовчанки, коли вперше зустрічаються насамоті двоє незнайомих людей. Знала, що такі побачення завжди так: починаються, а кінчаються бурхливими пестощами.

Вона розглянулася довкола і професійно всміхнулася, бажаючи якомога скоріше покінчити з ніяковим становищем.

— То що, почнімо? Де мені роздягтися?

Почувши її голос, Реновалес здригнувся, ніби не чекав, що цей образ здатен говорити. Його вразила також прямота дівчини, здивувало, що вона нічого не розпитує.

Зять заздалегідь про все потурбувався: розтлумачив їй, що й до чого, підготував до всяких несподіванок.

Художник провів Пепіту в натурницьку і делікатно залишився за дверима, відвертаючись, сам не розуміючи чому, щоб не бачити її крізь прочинені двері. Настала тиша, потім зашаруділа, падаючи на підлогу, одежа, почулося клацання кнопок та застібок. Раптом маестро почув голос Пепіти — приглушений, далекий, трохи боязкий:

— А панчохи?.. Їх теж скидати?

Реновалесові була добре знайома ця нехіть роздягатися, властива всім жінкам, які позували вперше. Лопес де Coca, щиро прагнучи догодити тестеві, сказав їй, що доведеться позувати голою, і Пепіта тепер мовчки роздягалася, зі спокоєм людини, яка погодилась на всі умови: вона вважала, що безглуздо було б кликати її сюди для чогось іншого!

Художник пробудився зі своєї мовчанки і стривожено крикнув їй, що не треба роздягатися догола. В натурницькій є для неї одежа, хай перевдягнеться. Не повертаючи голови, він просунув у прочинені двері руку і навмання показав їй, що для неї приготував. Там була рожева сукня, капелюшок, черевички, панчохи, сорочка…

Подивившись на цю одіж, Пепіта запротестувала; вона гидувала вдягати спідню білизну, яка здалася їй уже ношеною.

— І сорочку? І панчохи?.. Навіщо? Досить буде й сукні.

Але маестро став її умовляти. Треба одягти все; це необхідно для картини. Тривала мовчанка, яка запала по цих словах, свідчила, що дівчина переборола огиду й натягає на себе ту стару білизну.

Вийшовши з натурницької, вона поблажливо всміхнулася, ніби глузувала сама з себе. А зворушений витвором своєї фантазії Реновалес аж поточився. В очах йому потемніло, у скронях загупало, а картини та меблі заворушились, мов вбиралися закружляти навколо нього.

Сердешна «Фреголіна»! Миле створіння з наквацьованим личком!.. Вона ледве стримувалася від сміху, уявивши, яким оглушливим ревом вітала б її публіка, коли б вона вийшла на сцену в такому вигляді. А як сміялися б її друзі, коли б вона з’явилася вечеряти, виряджена в ці шати двадцятирічної давності! Дівчина не знала, коли така одежа була в моді, але, мабуть, дуже давно.

Маестро схвильовано відкинувся на спинку крісла.

«Хосефіна! Хосефіна!»

Перед ним стояла його юна дружина. Ось такою жила вона в його пам’яті; такою була того незабутнього літа в горах неподалік Рима — у своїй рожевій сукні та простому капелюшку, що надавав їй премилого вигляду опереткової селянки. Ті моди, з яких молодь тепер сміялася, були для Реновалеса найгарнішими, найартистичнішими витворами вигадливого жіночого смаку — вони ж бо нагадували про весну його життя.

«Хосефіна! Хосефіна!»