Маха гола

Нетерпляча рука маестро пробудила його з приємного забуття.

— Пепе!.. Пепе!..

Старий художник мотнув головою і сердито розплющив очі.

— Чого тобі?

Реновалес посміхався — солодко й лукаво. Зараз він простодушно запропонує якусь дурницю.

— Я подумав, а що як ми сходимо за лаштунки? Побачимо її зблизька…

Друг обурився. Маріано, мабуть, вважає себе молодим півником, не розуміє, на кого схожий. Ця артисточка лише посміється з них. Прикинеться цнотливою Сусанною *, на яку напали двоє дідів…

Реновалес замовк, але за мить знову розбуркав товариша.

— Може, ти сходив би сам, Пепе? Ти краще розумієшся на цих речах і сміливіший за мене. Скажеш, що я хочу намалювати її. Це ж не абищо, портрет моєї роботи!..

Котонер засміявся. Князівська простодушність, з якою маестро давав йому це доручення, щиро потішила старого богемника.

— Дякую, сеньйоре. Ваша довіра — для мене велика честь, але я не піду… Як можна бути таким йолопом, Маріано! Невже ти гадаєш, ніби ця дівчина знає, хто такий Реновалес, чи хоча б чула коли-небудь твоє ім’я?..

Маестро по-дитячому здивувався:

— Ну знаєш, усе ж таки моє ім’я… стільки писали про мене в газетах… про мої портрети… Скажи, що ти не хочеш, та й годі.

І він замовк, образившись, що товариш йому відмовив, та ще й запевняє, ніби його слава не досягла цього закутня. Друзі часом платять нам невдячністю, хоч як прикро це усвідомлювати.

Коли вистава скінчилася, маестро відчув: він не може піти просто так, «Чарівна Фреголіна» повинна знати, що він був тут. Отож купив у квіткарки весь барвистий кошик, який вона несла додому, засмучена невдалою торгівлею, і попросив негайно віднести квіти сеньйориті… «Фреголіні».

— Знаю, це Пепіті, — відразу уточнила жінка, наче йшлося про її подругу.

— І скажіть їй, що це від сеньйора Реновалеса… художника Реновалеса.

Жінка кивнула головою, повторивши ім’я. Гаразд, вона їй скаже: від Реновалеса. З таким самим виразом вона повторила б і всяке інше ім’я. Й анітрохи не здивувалася, коли митець подав їй аж п’ять дуро.

— П’ять монет!.. Зовсім здурів! — буркнув друг, втрачаючи до маестро всяку пошану.

Більше добрий Котонер не дав затягти себе в той театрик. Марно Реновалес щодня захоплено розводився про співачку, чудувався, що вона може так змінюватись. Тепер виходить на сцену в світло-рожевій сукні, дуже схожій на деякі з тих, що зберігаються в нього вдома, у шафах. На голові в неї капелюх, прикрашений квітами та черешнями, трохи завеликий і подібний до солом’яного капелюшка небіжчиці, який теж лежить десь у шафі. Ох, як та дівчина нагадує йому сердешну Хосефіну!.. Щовечора розбуджує в ньому щасливі спогади.

Оскільки Котонер відмовлявся супроводжувати його, Реновалес ходив дивитися на «Чарівну» в супроводі молодиків зі свого богемного почту. Ці хлоп’яки говорили про divette [32] захоплено і трохи зневажливо, мов лисиця з відомої байки, яка дивилася на недосяжний виноград і втішалася тим, що він дуже кислий. Вони бачили співачку тільки здалеку і вважали її гарненькою; її «лілейна», за їхнім виразом, врода променилася божественним сяйвом гріха. Ця дівчина була не для них; вона носила коштовні прикраси і, згідно з їхніми відомостями, мала могутніх покровителів, цілий гурт молодих сеньйорів у фраках, які віднедавна заповнювали ложі, а після вистави чекали «Фреголіну» на виході, щоб повезти її вечеряти.

32

Співачка (франц.).

Реновалес згорав від нетерплячки, не знаючи, як підступитися до неї. Щовечора посилав їй кошик квітів або великий букет. Співачка, мабуть, знала, від кого ці подарунки, бо шукала очима серед публіки отого негарного й уже немолодого сеньйора, обдаровуючи його ласкавого усмішкою.

Одного вечора маестро побачив, що з його куплетисткою привітався Лопес де Coca. Отже, зять зможе їх познайомити. Пристрасть додала художникові сміливості, і він дочекався Рафаеля на виході, щоб викласти йому своє прохання.

Він хотів би намалювати цю дівчину; годі знайти кращу натурницю для картини, яку він давно замислив. Кажучи це, митець червонів і заникувався, але зять посміявся з його боязкості й охоче взявся допомогти.

— А! Пепіта!.. Славна жіночка, хоча її кращі часи минули. Личко невинне, як у школярки, але подивилися б ви на неї десь-інде!.. П’є, як москіт… А вдачею тигриця!..

Потім споважнів і сказав, що є деякі перешкоди. Нині вона має «друга»— то один з його приятелів, хлопець із провінції, який прагне популярності. Він уже програв половину свого статку в казино, а тепер спокійно дивиться, як другу половину поглинає ця дівчина, бо завдяки їй він зажив певної слави. Лопес де Coca пообіцяв, що поговорить із нею — вони давні друзі. У вас же наміри цілком невинні — еге ж, тату?.. Умовити її неважко. Ця Пепіта має потяг до всього незвичайного. Вона трохи теє… романтична. Він розтлумачить дівчині, що, беручи її за натуру, славетний художник виявляє їй дуже високу честь.

— Не забудь за гроші, — збентежено пробелькотів маестро. — Я дам, скільки вона попросить. Не бійся видатись надто щедрим.

Якось уранці Реновалес гукнув Котонера і, не тямлячи себе від радості, сказав йому:

— Вона прийде! Пополудні буде тут!

Старий пейзажист запитально підняв брови:

— Хто прийде?

— «Чарівна Фреголіна»… Пепіта. Зять попередив мене, що домовився з нею, і сьогодні ж, о третій годині, сам її приведе.

Митець у розпачі окинув поглядом свою творчу майстерню. Ось уже відколи вона була геть занедбана. І слуга та двоє художників квапливо заходилися давати лад у просторому нефі.

Тремтячими руками маестро позносив Хосефінині портрети та полотно, на якому малював її голову, в куток і поставив їх лицем до стіни. Навіщо ці примари, коли з’явиться сама дійсність?.. Натомість він приладнав посеред студії велике чисте полотно, дивлячись на його незайману поверхню очима, сповненими надії. О, що він сьогодні створить! Яку снагу відчував в собі, яке бажання малювати!..

Незабаром двоє художників залишилися самі, але Реновалес ніяк не міг заспокоїтись, йому не подобалося то се, то те, а то раптом починало здаватися, ніби чогось бракує для цього візиту, про який він думав, здригаючись від тривоги. Квітів! Треба негайно принести квітів. Заповнити ними всі античні вази, щоб по студії розтеклися духмяні пахощі.

І Котонер, покликавши на поміч слугу, побіг у сад. Нещадно пограбувавши la serre [33] , він повернувся з оберемком квітів. Старий богемник був слухняний і покірний, як справжній друг, але очі його іронічно поблискували. Стільки приготувань заради «Чарівної Фреголіни»! Маестро хвилювався страшенно, здавалося, він раптово впав в дитинство. Чекав, не міг дочекатися цього візиту, сподіваючись нарешті задовольнити своє нестямне, майже безумне бажання.

Квіти було поставлено у вази, але й на цьому Реновалес не заспокоївся. Треба щоб на якомусь столику в студії лежали цукерки і стояло шампанське, найкраще, яке трапиться Котонерові. Той сказав, що нехай усе це купує слуга, а з нього, мовляв, досить; він і так набігався, готуючись до візиту отієї дівчини, що цнотливо притискує лікті до стану, невинно всміхається і виспівує жахливі непристойності.

33

Оранжерея (франц.).

— Ні, Пепе, — заперечив маестро з благанням у голосі. — Сходи сам. Я не хочу, щоб слуга про це знав. Ану ж проговориться… Моя дочка завжди доймає його розпитуваннями.

Котонер не став сперечатися далі й пішов. Повернувшися за годину, він побачив, що Реновалес перекидає в натурницькій якийсь одяг.

Старий друг поклав на столик пакунки. Висипав солодощі на античні тарелі, розмотав загорнені пляшки.

— Сеньйорові все подано, — повідомив він з іронічною шанобливістю. — Може, сеньйор бажає чогось іще?.. Уся родина на ногах, готуючись до візиту цієї високої дами: твій зять її привозить, я виконую обов’язки служниці… Залишилося покликати твою дочку, щоб вона допомогла їй роздягнутись.