Мартів хліб

— Який горщик?

— Підхожий.

— Який саме?

— Отой, глиняний, де мазі варимо. Він саме порожній. І щонайменше на сім кварт. Отже майстрова голова вільно вміститься у ньому і з носом, і з окулярами.

— Як?..

— Ну, майстер начепить собі на голову цей ладненький горщик. Він закриє ваше лице аж до шиї. Так що з-під нього — ні вітерця. Надійніше, ніж шолом, бо для очей і рота нема шпарин. А що казатимете, все ясно чути, хоч і глухо звучатиме. Ви говоритимете, а я тут же сповнятиму.

Що вдієш — довелося так і вчинити. Краще справді не вигадати. Горщик для варіння мазі був якраз на майстрову голову.

Важко сказати, коли саме визрів у Марта чудовий намір. Чим більше носив хлопець майстрові потрібних для мітридатсіуму речовин (подумайте самі, які вони і що за назви!), то дужче огортала його тривога:

«Як же я зможу проковтнути ліки, що ми зараз тут змішуємо, біля постелі радника? Та ще в такій кількості, як і він! І з таким виглядом, наче це звичайний харч або навіть щось смачне?! Адже саме на такий вираз обличчя сподівається майстер. Щоб радник не закомизився, а разом зі мною запихався царськими, на диво бридкими ліками. Адже коли я, жуючи, хоч трохи скривлюся чи мої зуби зацокотять від огиди, це так вплине, що радник відмовиться вживати мітридатсіум — і майстер не отримає ані срібляка. А він же гаряче сподівається. Для нього це було б справжнім пострілом мортири з наймогутнішим дулом, свята правда, якщо взяти до уваги, що всі ці відвари вовчої кишки et cetera коштують… І, безумовно, ясно: якщо цей постріл вибухне в майстерні, то поцілить не лише в нього, а й упаде з докорами, криками та ляпасами на мою голівоньку! Як це я, бевзь, не скорчив приємної міни і не зміг апетитно жувати, сприяючи тому, щоб радник проковтнув свою пайку мітридатсіуму — тоді йому хоч-не-хоч довелося б платити!»

Яким чином ці побоювання і та думка (щоб майстер начепив собі на голову глиняного горщика, вгамував чхання) злилися в Марта в один великий намір, ніхто не знає й не відає. Проте задум спалахнув, уява розігралась, невиразний план набрав сили й народився. Як завше у таких випадках. І вже до смішного чітко постав перед очима:

«Робитиму я таким чином. Ох, чи то чесно й порядно, бездоганно й добре, чи вартно й похвально?.. Ох, милий боже на небі, і Ісусе Христе праворуч нього, і діво Маріє, і всі святі… особливо святий Стефан — захисник усіх маленьких пустунів, адже ви знаєте всі, що нічого лихого нікому я цим не заподію! Саме лиш добро! Це допоможе зменшити ризик, що майстер зостанеться без срібла, і принаймні одведе небезпеку, що радника не занудить від мітридатсіуму (і мене теж). а отже, не збудеться оте навісне, внаслідок чого мене ще й відлупцюють через усю цю мітридатсіумну справу… Ох, навіть якщо мітридатсіум і в такому вигляді подіє на радника менше (у що я, щиро кажучи, не дуже вірю), все-таки панові буде користь, коли він взагалі не проклинатиме на всі заставки бридкі на смак ліки!»

Але чи легко Мартові здійснити свій задум? Очевидячки, просто. Хоч ніхто не заважає йому спробувати. Голову майстра аж до плечей накриває семиквартовий темно-брунатний глиняний горщик для варіння мазі. Майстер Йоган спочатку зсуває посудину трохи наперед, а потому — ледь назад, і долоні добряче беруться сажею. Він намацує рахівницю із синіми крем’яшками і говорить з-під горщика (голос його звучить так, неначе він сидить не на цьому чотириногому ослінчику, а наказує Марту із склепистого льоху, що під лабораторією):

— Мняммм. Давай спочатку.

І Март справді все починає знову. Саме для здійснення своєї витівки. Але робить він ось як.

Майстер каже:

— Візьми фунт борошна із слонових кісток — як витонченіше сказати — слонного борошна.

А Март думає:

«Борошно із слонових кісток? Чи як він мовив — слонне борошно — стривай-стривай-стривай, яке воно на смак? Правильно, я добре пам’ятаю: як страшенно затхла кісткова мука… О ні!

Слонового борошна я не беру! Чогось зовсім іншого хутко натру, хутенько натру! Про це ж навіть гадки не маю я: та і як, адже це є — слонна мука! Беру я, приміром, далеко не щось, не фунт і не два, так одразу здалось. І це не абищо — мигдальнамука — ага, ага!»

І справді бере мигдаль і сипле на таріль. І відклацує на рахівниці (бо в нього теж є під руками) один синій крем’яшок справа наліво. Точнісінько, як майстер у себе. А той бубонить:

— Тепера візьми часточку унції розтовчених гадючих язичків.

Март думає:

«Стривай-стривай, адже я знаю, які вони на смак. Ось чому й не братиму. Вони ж бо такі пришелепувато-злі.

Гадючих язиків не братиму з полиці! Краще візьму я тільки унцію, ні, дві, три унції кориці, так, так, кориці!»

Її він і сипле в таріль для змішування. І пересуває другий синій камінець на додачу до першого.

Раптом глиняний горщик на голові майстра, чи то пак, точніше буде сказати, голова його в глиняному горщику похитується і, тремтячи, завмирає. Март полою жупана хутко прикриває таріль з боку майстра, і в цю саму мить із-під посудини для варіння мазі лунає страхітливо-гучне, страхітливо-рокітливе чхання:

КНН-КННН-КНННН-ПЧХХХХХИ!

Буцімто підземному богові Вулкану в льосі лабораторії залетів у ніс волохатий джміль.

— Мнямм? — питає майстер трохи перегодом із горщика. — А понад столом добряче війнуло?

І про всяк випадок Март прибріхує:

— Ледь-ледь. Зо два грани гадючих язичків усе-таки підхопило. Так що нехай майстер насуне горщик глибше і сяде трохи далі.

Майстер одсуває ослінчик від змішувального столу, і Март тицяє йому в руки рахівницю. Аби він мав змогу точно контролювати кількість речовин для мітридатсіуму. Як і повинен господар…

І господар каже:

— Мняммм. Тепер візьми унцію порошку ластів’ячого гнізда.

Та учень думає:

«Ластів’ячі гніздечка? Ага-а… Знаю, знаю, якнй у них смак. Як солома і пір’я, як гній, пилюка. Так що жодної унції з отакого гнізда! Так що я замість нього візьму щільникові меди. І не унцію — дві, навіть три!»

І третій синій камінець і в майстра, і в учня долучається, клацнувши, до двох на рахівницях. І згодом четвертий, і п’ятий, і так далі.

Майстер каже:

— Тепер поклади спорошкованого ладану два грани.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе дві ложки сиропу-медвяну. Майстер каже:

— А тепер поклади три наші лоти мелених рубінів.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе три грани сушеного розмарину. Майстер каже:

— А тепер — три грани муміфікованої тхорики.

Март каже:

— Слухаюсь, слухаюсь. — І додає півфунта цукру білого, мов сніжини.

Майстер каже:

— А тепер влий гіркого полинового настою.

Март каже:

— Слухаюсь. — І поливає все трояндовою водою, водою, водою.

І в тому ж дусі далі й далі.

Як бачимо, Март обирає все за сеоїм уподобанням, як майстер своєї справи. Часом, проте, він дещо докладає зара-ди рими, але при цьому, боронь боже, не забуває про смак. А таке можна сказати лише про великого майстра.