Мартів хліб

Юрген витяг якомога далі шию і про всяк випадок тримає у повітрі, мов щит, між собою і радником срібну тацю з-під мітридатсіуму. Бо на краю стола, до якого може дотягнутися радник, стоїть свинцева чаша, а хто відає, як рухається жовч у радниковому череві.

Але господарів собака, красивий, у чорно-сірих плямах лягавий сидить біля постелі й по черзі зиркає то на хазяїна, який жує мітридатсіум, то на Марта, котрий не відстає від радника. Пес облизується і стукає оцупком хвоста по шаховій дошці кам’яної підлоги.

Март вилупив очі на радника і гризе мітридатсіум, начебто це його щоденний звичайнісінький обов’язок. І тут він помічає: гудзики очей радника випинаються із гнівних зморшкуватих повік, і їхнє сіре олово починає в дивний спосіб плавитися, а вуса настовбурчуються. У майстра першого промайнув здогад, що тут не все гаразд. Він справді починає непокоїтися щодо складу мітридатсіуму: адже не його, а Мартовими руками виготовлений, трясця його знає, може, хлопець Щось переплутав — правда, навряд чи зміг би радник це відчути… Усе ж радників рот-машина зупиняється, і наїжачений кущик вусів насторожує майстра Йогана.

про себе, — як деколи й трапляється, кхм, — віднині у ВСІХ, бодай трохи поважних оселях цього міста, під час державних і церковних свят слід подавати на стіл мартів хліб — бургомістрам, радникам, купцям, гільдійським старшинам, цеховим майстрам тощо. І навіть голоті на різдво можна дати його понюхати — щоб вона менше нарікала на міську управу. Ось чому слухайте, що з приводу цього вельмишановний таллінський магістрат моїми устами повеліває робити аптекарчукові Мартінусу й майстрові Йогану, як його помічникові: негайно почати виготовлення цього самого мартового хліба за рецептом Мартінуса — і ні на крихту не змінювати, навіть для покращання — скільки дозволять аптечні запаси, посуд і сила! І, сповняючи це, пам’ятати і знати: вельмишановний таллінський магістрат і лише він один, що само собою зрозуміло, зумів за останні півстоліття перетворити наше місто в один з найквітучіших торговельних осередків у тутешніх краях і відповідно до цього наш теперішній наказ особливо свідчить про його прозорливість і значимість. Тому ми наказуємо: треба приготувати цього мартового хліба стільки, щоб ми могли возити його в заморські землі та міста. Навіть якщо нам самим буде сутужно. А на чужині мартів хліб повинен удвічі піднести наше славне ім’я, і Таллін, донині знаний тільки ворванським [17] смородом, запахом заліза й зерна, зробити в устах всього світу солодким! Ідіть і виконуйте наказ магістрату, і, до речі, щоб у мене сьогодні на вечерю було чотири фунти мартового хліба!

17

Ворвань — жир із китів, тюленів та риб.

Поки радник так довго промовляв, його дружина, Юрген і Матильда з’їли мартів хліб до останньої крихти. Лише в Марта, який уважно слухав радника й розглядав Матильду. ще зосталася половинка буханця. І тепер, коли Матильда після батькових слів заплескала в долоні, вигукуючи: «Ой, як чудово, увечері я одержу знову!» — Март зарівнює пальцем на сірувато-рожевувато-білім окрайчику сліди своїх зубів, пружним кроком підходить до Матильди й каже:

— Шляхетна панночко, ви одержите його негайно! Прошу, будьте ласкаві!

І він при всіх: радниковому подружжі, майстрі, Юргені й псові лунко цілує кусник хліба і тицяє в руки Матильді з таким вишуканим уклоном, нібн він зовсім не син покійного нічного сторожа оселедні, а найбільший шаркун орденської пажеської школи.

Матильдине личко зашарілося, як трояндовий пуп’янок, і вона швидко впивається своїми білими зубками в шматок мартового хліба — наче сподівається, що цим приховає свій рум’янець. І чорно-сірий плямистий лягавий сидить долі, пильнує поглядом юну господиню і на знак відданості стукає куцим хвостом об підлогу: копс-копс-копс-копс…

Радник не помічає нічого. Він ще в цілковитому полоні свого великого рішення. Але його жінка все бачить і чує (ці собачі копс-копс-копс їй особливо допікають), і в неї уривається терпець. Знову од злості на бідну маленьку Матильду. Через те, що син покійного нічного сторожа оселедні мусить перед радниковою донькою — наскільки дозволить його мужланство та неотесаність — бути ввічливим, а коли це в нього виходить так само добре, як у деяких купецьких мазунчиків або навіть у дворянських нащадків, ну, тим краще. Але господи праведний, єдина радникова донька все-таки не сміє отак…

Чого вона не сміє, цього не можуть знати ні Март, ні майстер, адже доки вони в кімнаті, мама Калле не стріляє зі своїх гармат. Та ось Март і майстер уже вийшли з будинку і гупають вулицею Мюйрівахе в напрямку Ратушної площі. Лише тепер Март здогадується про обурення в радниковому домі. Але він озирається і через плече посилає на горішній поверх поцілунки рукою (де ще може бути Матильда, як не біля вікна!). Раптом Март бачить, як із-за доньчиної спини вигулькує лице мами Калле, схоже на кружало сиру, і як бідне дитя, котре махає ручкою, силоміць відтягують од вікна. І Март чує також, як стара гримає:

— Дівчисько! Що ти собі дозволяєш! Начувайся! Ось я тобі! Боже милосердий! Коли я була мол одою…

Як було в давнину, коли радникова жінка була молодою (якщо взагалі отакі мегери бувають молодими, — думає Март), як було в давнину, лишається для хлопця таємницею. Свинцева рама зачиняється з таким хряскотом, що Март думає: «А в деяких випадках шиби зі свинячого міхура значно надійніші від скляних…»

Так вони йдуть далі. Мартові, звісно, нерозумно лізти поперед майстра, хоч радник у своїй промові понизив того до помічника, принаймні у справах виготовлення мартового хліба. Але плентатися за майстровою спиною, як завше Мартові теж трохи незручно — і це сьогодні, коли велика, просто надзвичайна подія для всього міста, як можна зробити висновок з радникових слів, сталася завдяки мартовому починанню. Одне слово, Март упевнено крокує поряд із майстром. І при цьому помічає: той шморгає носом утричі гучніше, ніж ідучи до радника, хоч його нежить наче трохи відступив, адже чхає він рідше. Але саме тоді, коли Март зібрався пояснити, як і чому, власне, таке сталося (бо серце так і тьохкає в нього), саме тоді на майстра накотилося найстрашніше чхання за весь день:

— ААП-АААП-ААААПП-АПЧХХХХИ!

Аж виляски пішли по всіх довколишніх арках. І коли відлуння та свист ущухли, Март вирішує, що, можливо, сам бог пальчиком полоскотав майстра і той розічхався саме тієї миті, щоб утримати аптекарчука від одвертості. Март деякий час німує поруч майстра, згодом наспівує:

— Ко-ли ж по-зба-виш-ся хво-роб, по-ве-се-лі-ша-є твій крок. У нас при-дба-єш хлі-ба шмат — цю сма-ко-ту прн-ду-мав Март…

Ну, ось на цьому в нашій історії можна б сказати: «Кінець діло хвалить», якби цікавість не спонукала нас усе-таки поглянути, який вигляд має ратушна аптека зовні і всередині через два тижні чи, радше, два місяці.

Для покупців у передній стіні аптеки вже не одне віконечко, а двоє. І Марта, який мружився на осонні, в них не видно. Біля старого вікна порається майстер Йоган, причому помітно, як сині прожилки на його м’ясистому носі потьмяніли, а червоні — зблякли. І поратися йому там, біля віконечка, немає особливої потреби. Хіба що продати якомусь спраглому магістратському ландскнехтові чару кларету чи накапати шевчукові з пляшечки ковток сечі чорної кішки — од кашлю, чи купити в селюка, який приїхав на базар, повен берестяний козубець ялівцевих ягід. Чи ж багато тих недужих і раніше приходило до майстра Иогана? А тепер і говорити нічого.

Поряд із старим вікном у стіні прорубано ще одне, біля якого метушиться новий аптекарчук, найнятий нещодавно Мартом. До речі, на перший погляд з лиця він вельми схожий на Марта, підстрижений під макітру чуб, веснянкуватий ніс. Тільки очі в нього, коли поглянути зблизька, не такі зелені, а обличчя, мабуть, плескуватіше. Одначе перед віконцем товпиться понад дві дюжини завзятих покупців, і він раз по раз простягає їм — шурх-шурх — сірі й білі, жовті й рожеві мартові хлібинки, а одержує — дзінь-дзень — шилінги…