Маруся Богуславка

empty-line/>

VIII

Врата от­верз­лись… О пре­див­не ди­во! Не зрять во­ни то­го пе­ред со­бою, Хто грав ко­нем так буч­но-гор­де­ли­во, З гетьманською зла­тою бу­ла­вою. Над білов­ла­сою йо­го гла­вою Пернатий пиш­ний шлик не кра­су­вав­ся; А за со­бою він не мав кон­вою Гетьманського, що поч­том панським звав­ся І кіньми гор­ди­ми, й рон­да­ми ве­ли­чав­ся. Перед ни­ми бо­сий ста­рець… Костур суч­ко­ва­тий; Ветхе різзє обтріпа­лось, І на лат­ках ла­ти. За пле­чи­ма у про­яви Латана тор­би­на; Під тор­би­ною ду­гою Гнеться в діда спи­на. Де гетьманська ділась пос­тать, Де ор­ли­не око, Що з Си­но­пу аж до Моск­ви Зиркало ши­ро­ко, В хрис­ти­ян собі і в турків Здобичі шу­ка­ло, Про ко­зацький хліб на­сущ­ний Всюди пант­ру­ва­ло. Тільки зик зіставсь по­туж­ний, Що скли­кав дру­жи­ни, Мов дзвінкий щит ха­ра­луж­ний, До боїв-руїни. Із-під рам'я зи­ком-кри­ком Босий дід гу­кає І чер­не­че мля­ве сер­це Голосом ля­кає: «Відчиняйте да впус­кай­те Грішника страш­но­го, Що до пек­ла вже не­гай­но Піде ог­ня­но­го! Відчиняйте: бо во­ро­та Костуром підва­жу, Потрощу за­ту­лу ва­шу, Мов ту бро­ну вра­жу! Відчиніте-відомкніте Церкву ту Ве­ли­ку, Що спа­са­ти­ме нас, грішних, Довіку і віку! Відомкніте да впустіте, Щоб я не наб­рав­ся Знов гріха, та ще у глиб­ше Пекло не по­пав­ся. Нехай грішник на чу­дов­не Позирне Ус­пеннє, На прибіжи­ще гріхов­не, Від чор­тяк спа­сен­не. Та й віддасть Ус­пе­нию кля­тий Здобич тяж­ко-грішну: З об­разів мос­ковських ша­ти, Срібну ут­вар пиш­ну, І червінці, що скла­да­ли Люде пра­вос­лавні По церк­вах, як набіга­ли Ми, кри­ва­во славні, - Набігали та й не зна­ли, Що в гріхи впа­да­ли: Бо Русь Рус­сю руй­ну­ва­ли, Москву в пень ру­ба­ли!» І до церк­ви са­ну­ви­тий Дідуган прос­тує, І чер­не­чий дух не­си­тий Здобич доб­ру чує. Брязкотять ключі цер­ковні, Дід у двері преться, І чер­не­че хи­же сер­це З ра­дощів сміється. «Чудотворне ти Ус­пеннє!
– Промовляє си­вий.
– Сотвори нам во спа­сеннє Благодатне ди­во: Щоб я вкупі не су­див­ся З кля­ти­ми ля­ха­ми, Що в Мос­ков­щині глу­мив­ся З ни­ми над церк­ва­ми. Щоб ме­не не­си­те сер­це, Очі за­ви­дющі І на луп у чу­жо­зем­ця Руки заг­ре­бущі Не вто­пи­ли у гли­бокім Пеклі, як Іуду! [108] О! Ря­туй! Тобі об­ро­ки Вічно ви­нен бу­ду».
– «Не сум­нись!» - оз­веться го­лос З-за іко­нос­та­са… І в гетьма­на в'яне во­лос, Мов у сви­но­па­са. І ле­жить він, і Ус­пеннє Диво по­ка­за­ло: Під йо­го ти­хе мо­леннє Приносу не ста­ло. Так! Бо­ги­ни­но­му до­му Був уго­ден при­нос, І Ус­пенію свя­то­му Реве сла­ву кри­лос.

108

– Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Ревуть ба­си кон­дак, не­на­че з боч­ки, І тру­ситься в ста­ро­го гай­да­бу­ри На голім тілі риззє без со­роч­ки, Як дикі стру­ни на п'яній бан­дурі, П'яний він без горілки, по на­турі, Палкий, зав­зя­тий, лю­то-вих­рю­ва­тий, Мов під сьома пе­чатьми де­мон бурі Ненависті дра­кон ог­нек­ри­ла­тий, Жадібний день у день па­ли­ти й руй­но­ва­ти.

II

Сам бог пе­кельний, він боїться Бо­га, Лютійшого й по­туж­но­го над нього. В душі й надія в нього, і три­во­га… Жадає раю ти­хо­го, свя­то­го, Боїться пек­ла, пе­чи­ща страш­но­го, Де жизні черв ніко­ли не вми­рає, Де огнь сірча­ний вічно не вга­сає, Де Всеб­ла­гий вовіки не про­щає І са­та­на лю­дей о Гос­поді тер­зає.

ІІІ

«Так, не сум­нись!
– ре­че архіманд­ри­та Чудовного Ус­пен­ня Пле­те­нецький.
– Тепер нам во­ля Вишнього відкри­та: За те, що ти пус­то­шив край ту­рецький, Що пліндру­вав на­род невірний шведський, До те­бе глас Ус­пен­ня про­мов­ляє: Не сни­деш в пек­ло, де тіла мерт­вецькі І грішні душі са­та­на тер­зає, Як суд Все­вишнього бла­гий оп­реділяє.

IV

Теци ще й ко Мов­чальни­ку свя­то­му, Одкрий йо­му гріхи твої сми­рен­но І при­об­щи­ся світу не­зем­но­му В оби­телі йо­го бла­гос­ло­вен­ной. Во бла­гості своєй неізре­чен­ной Успеніє те­бе землі да­ра­ми, Сріблом і зла­том угоб­зить пре­зельно. І па­ки воз­ли­куєш куп­но з на­ми, Всечудотвірного Ус­пенія ра­ба­ми».

V

І грішник бо­со­но­гий притікає До схо­ви­ща Мов­чальни­ка свя­то­го І, ниць по­верг­нув­шись над ним, віщає, Благаючи те­пер уже німо­го: «Угодниче Твор­ця землі бла­го­го! Ти, що своє за­му­чив мовч­ки тіло Для вічно­го бла­женст­ва не­зем­но­го! Тепер во­но, як сон­це, просвітліло І вірним чу­де­са прем­ногі сот­во­ри­ло.

VI

До те­бе притікаю з упо­ва­ниєм: Рятуй ме­не від прок­лят­тя страш­но­го, Що я своїм бе­зум­ним во­юваннєм Од патріарха зас­лу­жив свя­то­го. Набравшись в Січі ду­ху ог­ня­но­го, Москву ру­бав я в пень, мов лях невірні; Не раз по­па в огонь ме­тав жи­во­го, Паливши церк­ву, на­че бе­зувірний Татарин, тур­чи­на-по­ган­ця раб покірний.

VII

Накинь на ме­не яку хоч по­ку­ту: Бо патріарха, з Моск­ви по­вер­нув­ши, Рече до ме­не в привітну ми­ну­ту, На ме­не якось див­но по­зир­нув­ши: «Петро-гетьмане! Хрис­ти­янські душі На те­бе вопіють за кров без­вин­ну, Що про­ли­вав єси, на все за­був­ши: На пра­вос­лав­ну зем­лю Ук­раїну І на Мос­ковську Русь, по пра­от­цях ро­ди­ну.

VIII

Се на тобі, - ре­че, - пе­чать я вид­жу Того вла­ди­ки, що сми­рен­ним ду­хом Однаково стра­шусь і не­на­вид­жу… Ісполнь, - ре­че, - зем­ля про те­бе слу­хом, Но внем­лю славі сій сму­щен­ним ухом: За не…» Тут сло­во пра­вед­не пор­ва­лось. Мене мов по го­лові хто обу­хом Заїхав. Все кру­гом за­ко­ли­ха­лось І сам не тям­лю, що тогді зо мною ста­лось.

IX

«Рятуй!» - І глас із гли­би­ни пе­че­ри, Небесний глас таїнствен­но-по­ну­рий Воззвав, і мов­би про­чи­ни­лись двері У ти­хий рай для сер­ця гай­да­бу­ри: «О гетьма­не наш прес­лав­ний, Воїне ве­ли­кий! Да восх­ва­лить пра­вос­лав­ний Мир те­бе вовіки! Ти гріхи з се­бе мос­ковські Здіймеш мов ру­кою, Як по­ту­ги за­по­розькі Поведеш до бою. З ага­ря­на­ми ли­хи­ми, З де­мо­ном Ос­ма­ном, Що за­ду­мав над свя­ти­ми Землями буть па­ном. І на Дністер нас­ту­пає Лютим фа­ра­оном, Православний мир ля­кає Демонським за­ко­ном. Проливав єси річка­ми В Москві кров без­вин­ну: Розливай те­пер мо­ря­ми Пасоку невірну. Як Дніпро за­чер­воніє Рівен з бе­ре­га­ми, З раю на те­бе повіє Дух свя­тий кри­ла­ми. Як на морі піна кров'ю Зашумить-заграє, Узриш, як те­бе ру­кою Божий Син вітає. Як зап­ла­чуть над Бос­фо­ром Старці, же­ни й діти, Бог Отець з не­бес­ним хо­ром Славу бу­де пи­ти. І вся Трой­ця цілих три дні Буде ли­ку­ва­ти, Як зіллєш в Стам­булі слізьми І ха­ти, й па­ла­ти». Тут, мов по манію волх­ва, заг­ра­ли Під ворітьми свя­ти­ми жо­ломійки, Козацькі коні го­лос­но зар­жа­ли, Заголосили сур­мові сопілки. Перед гетьма­ном ко­за­ки з'яви­лись, Гетьманські ша­ти у ру­ках світи­лись. На стар­цеві бла­ва­ти вже сіяють, Турецька шаль аж трийчі стан об­хо­дить; Штани ши­рокі жа­ром чер­воніють, Немов ко­зак в крові по по­яс бро­дить, Підкова срібна об підко­ву б'ється; По шапці пір'є стра­усо­ве в'ється. На пле­чах лук з са­гай­да­ком; при боці Дамаський міч мо­ло­ди­ком сіяє, Червона стьонжка в га­бовій со­рочці З-під бо­ро­ди, з-під снігу ви­зи­рає. Драконом кінь під ним гри­вас­тий в'ється. Крилатим діду­ган те­пер здається. Шугнув з вер­те­пу хит­рощів чер­не­чих; За ним шуг­ну­ли ко­за­ки ор­ла­ми, Мов де­мо­ни з ди­явольської печі, З пе­че­ри мо­ро­ку, ол­жи, ома­ни. Баби й діди з дітво­рою, хо­вай­тесь, Під кінські ко­пи­ти не по­па­дай­тесь!

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Шумить-гуде наш град пер­воп­рес­тольний, Свята руїна Русі і Моск­ви, Принада Польщі, ста­рець бо­го­мольний Заможної Во­лині і Лит­ви, Гіркий п'яни­ця, гай­да­ма­ка вольний, Чудовищна ма­ра без го­ло­ви, Завзяття ди­ко­го не­чис­та си­ла, Що пиш­ний край руїною зро­би­ла.

ІІ

Шумить-гуде, мов Дніпрові по­ро­ги… [109] Вигукують чу­баті ко­за­ки, Буяючи, мов ту­ри кру­то­рогі, Варязькі кня­же­нецькії би­ки. Танцюють по май­да­нах бо­со­ногі, Закладують ос­танні ка­жан­ки. І пох­ва­ля­ються по­жа­ку­ва­ти Крамні ко­мо­ри, і шин­ки, й па­ла­ти.

ІІІ

109

– Дніпрові пороги - виходи гранітів, гнейсів та інших порід українського кристалічного щита між містами Дніпропетровськом і Запоріжжям. Свого часу було дев'ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишній і Вільний. У Дніпровських плавнях нижче порогів на початку XVI ст. виникла Запорозька Січ.