Небесний народ

— Ой, ти тепер починаєш говорити про Бога. Я не знаю, що це таке — Бог.

— Тобі не обов’язково його знати, достатньо того, що він про тебе пам’ятає, — відповів жукові ельф і всміхнувся.

— Він знає про мене? — здивувався хрущ.

Добрий дух серйозно та ласкаво глянув на нього.

— А хіба якось не прокинувся ти для життя і був щасливим та не відчував у чомусь нестатку? — спитав він. — Ти ж бо знаходиш день у день те, що потрібно для існування на білому світі; сонце дає тобі світло й тепло за веселої днини, а прохолодна ніч позбавляє усіх денних турбот. Хіба не так? Подивись на свої сильні та лискучі крила, зверни увагу, який ти вправний у рухах і розумний в помислах. Отож, хіба не дано тобі з любов’ю усього того, що потребуєш? А ти питаєш, чи Бог про тебе пам’ятає?

На хвилю запанувала тиша. Жук задумливо дивився вдалину, потім сказав:

— Ти приніс радість у моє серце.

З чагарнику, внизу коло струмка, було чути спів якоїсь лісової пташки, а м’які подихи вітру доносили смолянистий запах сосен. Дерева почували себе добре на теплому сонці, а високо серед листви у кронах липи невтомно гуділи бджоли.

— Поглянь, — сказав ельф, — ось так пам’ятає Господь про всіх створінь, навіть про найменших. Немає жодної істоти, про яку він не подумав би, але людина, вона тим і відрізняється від усіх інших, що може стати подібною Господу.

— А я щасливий, — відповів хрущ. — Чи ж я не відразу сказав собі: «Мусиш поговорити з ельфом. Від цієї розмови виграєте обидва». А як мені приємно, що без вагань повірив у сказане тобою. Така вже я натура: не довго думаючи, вірю в те, що мені подобається.

Добрий дух, задивившись у безконечну далечінь небесної блакиті, промовив до хруща з усмішкою:

— Дивний ти все-таки. Але ти і подібні до тебе — не турбуйтесь…

Виглядало, ніби ельф ні до кого не звертався, проте його слова повнилися надією та вірою. Дедалі більше в його фразах учувалася переконаність: десь там, удалині, існує земля, на якій усе гарніше настільки, що розумом цього не осягнути.

Розділ чотирнадцятий ПОМИРАЮЧЕ ДИТЯ

Між двома високими кленами, неподалік узлісся, стояла стара селянська хата з широким та низьким дахом і маленькими підсліпуватими віконечками. Якоїсь ночі в одному з цих віконець заблимав червоний вогник каганчика, і Уку, сова, котра вгледіла той вогник ще здалеку, покинула своє місце на липі та полетіла через поля на нього.

Вогник манив і водночас дратував птаха. Сова дотримувалася думки, що світити вночі мають тільки місяць та зорі, тобто, загалом, повинно бути темно. Уку страшенно злили мерехтливі вогники, які по ночах загоралися у людських оселях та освітлювали в темряві листя дерев коло вікон, а ті, котрі сильніші, сягали й удалину та торували променясті доріжки від садиб. Проте, незважаючи на страшенне роздратування, світло все одно манило сову до себе, особливо, коли вогник горів довший час, а ніч ставала все глухішою та глухішою — ось тоді птаха летіла на миготливий полумінь майже проти своєї волі.

Отже, тієї глупої ночі Уку прилетіла на один з кленів близько вікна і голосно та жалісливо скрикнула, потім ще й ще раз — і все, що живе уночі та відсипається вдень, злякано стрепенулося, нашорошилося й втупилося великими від страху очима в пітьму. Крик сови глибокої ночі в темряві дерев — це й невимовний сум, і лють, і злість водночас. Такий моторошний зойк проганяє у нічних створінь геть усі думки, жене їх в бездумному перелякові хтозна-куди, нагнітаючи в душу сум та відчай.

Уку не знала цього всього. Зрештою, в той момент для неї найважливішим було це дратівливе світло, от вона короткими жалісливими окриками раз за разом давала знати, що спокій ночі і її власний порушені червонявим блиманням. Сова не заглядала крізь вікно у хатину, не знала, що там відбувається, яка подія змушує світити лампку аж до глухої ночі.

У кімнатці на своїй постелі лежало дитинча, і воно помирало. Це був темноволосий хлопчик, обличчя якого викривляла гримаса болю. Волоссячко у нього скуйовдилося та намокло від гарячки, личко змарніло та зблідло, а рученята, що лежали поверх ковдри, безперестанку там щось намацували, ніби гралися з якоюсь невидимою іграшкою. Коли малий був іще здоровим, то не мав особливо з ким побавитися, діти оминали його, бо не вмів бути таким, як вони. Хлопчик ріс мовчкуватим та замкненим.

Біля хворого сиділа мати і не зводила з нього очей. Мамі рідна дитина гарна завжди, вона любить своє дитя таким, яким воно є. Неньку хвилювало одне: чи її кровиночці весело, чи сумно, чи їй добре, чи, може, болить що. Материнська любов, як віра: одне й друге не пояснити — просто любиш або віриш, це у тебе в серці й в очах. Немає на світі нічого ціннішого, ніж така любов. От і сиділа мати коло ліжечка своєї дитини й тільки про одне думала: що буде з сином, одужає він чи помре?

Жінка почула крики сови за вікном у гіллі кленів. Зачувши — вжахнулася, уся затрусилася, притиснула руку до змученого переживаннями серця, щоб не вискочило з грудей від такого сильного ляку. Бідолашна не знала, що там, надворі, нічна птаха кричить на світло, вона ж бо вірила у почуте від людей: як заквилить сова під вікном у того, хто лежить хворий, значить, та людина помре. Таке повір’я ходило світом уже давно. Напевно, від того, що завжди по ночах коло хворих горіло світло. Отож, сови на нього летіли й кричали. Вони не мали ніякого стосунку до віщування смерті. Якби ж то знала змучена коло постелі мати, чому саме кричить у кленах нічний птах, то дуже не лякалася б, а так трусилася, нещасна, від страху та переживання, бо вірила, що сова віщує смерть її дитини.

Тим часом Уку помалу призвичаїлася до віконного світла, тепер воно вже не сліпило її так, отож сова дещо заспокоїлася. Вікно було прочинене, і птаха розгледіла матір коло постелі хворої дитини. Згорьована постать неньки була такою одинокою в пітьмі великого будинку! Уку зрозуміла, що в цей дім завітала смерть, отож вражена птаха замовкла і тільки заглядала з острахом до кімнати. Сова побачила, що дитина метається в ліжку від гарячки, і від того, що їй все гірше та гірше, матір безпомічно взиває до Бога. Вона просить Господа змилостивитися, бо в неї на світі лише один син — і більше нікого.

Уку тихо знялася з гілки і, безшумно змахуючи крилами, полетіла на галявину та розбудила ельфа.

— Ельфе, — звернулася птаха до нього, — там у хатині вмирає маленька людина, ти можеш допомогти її матері?

Добрий дух сумно глянув і відповів, заперечно хитнувши головою:

— У мене немає влади над смертю, мені не дозволено говорити з людиною. Якщо дитина має померти, то на то уже воля Всевишнього.

Уку мовчала, вона ніяк не могла забути нещасну матір, її голосні жалі й стогони. Сові стало шкода бідолашної жінки. Вона нагадала себе малою та незахищеною, і птаха зрозуміла страждання матері. Тому запитала ще раз:

— Ельфе, ти нічим не можеш зарадити? Ти вже стільки зробив такого, що нам видавалося, ніби ти демонструєш чудо любові… Допоможи маленькій людині! Воно метається у своєму гніздечку, йому так тяжко помирати, але мені здалося, що матір коло того дитяти сотні разів умирає разом з ним.

— Якби я міг віддати дитині своє життя, — завірив сову ельф, — то, не задумуючись, віддав би його, але я не вмію цього зробити.

— То втіш хоча б матір! — вигукнула птаха. — Ти ж добросердний, твої слова западають піснею в серце.

Ельф мовчки втупився поперед себе, він ставав усе сумнішим і сумнішим. За якусь хвилю промовив:

— Немає таких слів, які б втішили матір, що втратила свою дитину. Уко, набагато простіше позбавити цілий світ його провин, аніж втихомирити біль неньки, що тужить за своєю кровинкою. Якийсь юнак може запросто забути дівчину, котру ще недавно сильно кохав, сестра може зрадити любов до брата, навіть друг може з часом перебороти тугу за втраченим побратимом, але сум матері за дитиною не згасає ніколи, так людям визначено.