Небесний народ

— Тоді полети туди, я тебе прошу, ельфе, хоча б спробуй допомогти. Хіба не з’являєшся ти перед усіма в сяйві, подібно до ангела? Хіба вже один твій вигляд не принесе полегшення змученому серцю матері? Скільком з нас ти вже приніс таку полегшу! Збав же і її від туги, адже й сам чекаєш, що колись і тебе хтось пожаліє та збавить.

Слова птахи справили своє враження: добрий дух розправив крильця і полетів до місця, вказаного совою, а Уку зітхнула з полегшенням і подумала: «Тепер все буде краще».

Коли ельф глибокої ночі примчав на самотнє сільське подвір’я, дитина до того часу вже померла. Він залетів крізь прочинене вікно в кімнату і опустився в головах покійного. На ліжечку, поруч з мертвою дитиною, сиділа убита горем матір. Вона обнімала, намагаючись зігріти, вже захололе тільце синочка і все заглядала у його згаслі очі. Тиха ніч поглинула її жалісливі стогони, запанувала мертва тиша, і лише кволий вогник тріпотів відблисками на чисто вибілених стінах убого вмебльованої кімнатки. Час від часу нещасна жінка відривала погляд від сина і, підвівши сповнене туги обличчя, втуплювалася сухими, без єдиної сльозинки, очима в понуру темряву ночі. Ельфові ще ніколи не доводилося бачити в погляді земного створіння такої безнадії та докору. Він задрижав, і сльози потекли струмками з його очей.

Як тільки добрий дух заплакав, то видалося, що матір прислухується. Вона стрепенулася усім тілом і, продовжуючи впинатися невидющими очима вдалину, нібито вловлювала звуки чийогось далекого та тихого плачу. Її заполонили спогади, а від цього з очей потекли, зблискуючи краплями нічної роси, гіркі сльози. І ось разом з цим риданням бідолашна мати раптом відчула невимовне полегшення, начебто сльози залили усю палючу печаль її серця. Нові стогони й нарікання застрягли сердешній в горлі, примушуючи жінку безмовно опуститися додолу. Здалося, що сама мовчазна земля пожаліла страждальницю та принесла їй полегшення.

Ельф здивувався і задумався. Він думав і думав: Уку таки мала рацію… Одначе ніяк не міг збагнути: чим він допоміг згорьованій, чи справді його вчинок був потрібним? Доброму духові здавалось, що трапилося справжнє диво і змучене серце матері само знайшло вихід — воно втішилось у вірі.

«Я не можу нічим допомогти», — сумно подумав ельф. Він був квітковим ельфом, а не простим смертним, тому не міг зрозуміти, що даром співчуття приніс стражденній втіху, ту єдину поміч, яку можуть прийняти люди в час їхнього найбільшого горя.

Розділ пятнадцятий ЛИС

Якогось дня пливли собі за течією потічком дві диких качки, така собі самозадоволена качина пара. Вони дозволяли струмкові зносити себе вниз і лише то тут, то там затримувалися ненадовго десь у тихіших місцях, наприклад коло берега в очереті, хоча для цього їм доводилося з натугою гребти проти течії. Поводили себе качки розв’язно та голосно, і їх веселе крякання про те, що вони побачили та знайшли, заповнило тепле повітря навколо. До бурхливих вражень пернатих додамо, що очерет на той час уже виріс доволі високим, отож там, коло берегів, було досить-таки затишно. Загальний стан умиротворення доповнювала течія, що виблискувала віддзеркаленою зеленню, а повсюди на поверхні виднілися в тіні золоті сонячні прогалини. Найгарніше було в затінку липи на галявині. Тут сонячне світло таємничо приглушувалося листям, котре, відбиваючись у потічку, тремтіло, мовби ним колихав вітер.

Качка вирішила спинитися, мабуть, відпочити. Отож біля самого берега знайшла грунт мілководдя, на якому і стала, упершись перетинчастими лапками.

— Я тут залишуся на хвилинку, — пояснила вона качурові та почала старанно струшувати із себе краплинки води.

Качур глянув в її бік, кивнув на знак згоди та й собі підплив і став поруч.

— А комусь знову спаде на думку, — весело прибалікував він, будучи, очевидно, в доброму настрої, — що ми, качки, можемо все. Немає серед фауни іншого, хто б стільки вмів. Воно й справді, як роздумати: хто може і літати, і плавати, ще й пірнати, як захоче. Качка здатна ходити по суходолі, а забажає — то й на воді посидить.

— Ось візьмемо, моя люба, до прикладу, риб, — продовжував далі качур. — Вони мастаки плавати, і це факт, якого не заперечиш. Проте роблять вони це де? Правильно, вглибині, у воді. Ти ж бачила риб під собою, як опускала голову в потік?

— Ну якщо вже про риб, — відповіла качка, — то про маленьких, їх зручно їсти: ковтнув і все. Правда, їх треба, звісно, спочатку піймати.

Проте качур не дав себе відволікти гастрономічними подробицями і гнув своєї:

— Ет, думки в тебе якісь зигзагами: почала про одне, а говориш про зовсім інше. І ото завжди так з тобою. Ніколи думку до кінця не докажеш. Ти послухай, що я тобі мовлю.

— Та і ти нічим не кращий, — відрізала качка, — говориш водночас про різні речі. Хіба тільки-но не згадував про ходіння, плавання і літання, і то водночас, га?

— Я про відмінні качині особливості, моя люба, а не про їжу. І взагалі, мені так видається, чого не можна ковтнути, то ти й говорити про таке не будеш.

— А ти що, не їси? — спитала єхидно качка і розмахнулася дзьобом, ніби зібралася кинутися вперед. — Апетит у тебе добрячий, про нього усюди, де б ти не появився, говорять.

— Ну звичайно, моя люба…

— От бачиш, а я про що? Погоджуєшся зі мною, га?

— Ой, Господи Боже ж ти мій… — зітхнув селезень.

Качур та качка вже прожили достатньо довго разом і були направду щасливі у парі. Це не підлягало сумніву. Але вони не були однаковими. Так, до прикладу, качур був натурою спостережливою і любив роздумувати над побаченим. Міркуючи над тим чи іншим, він одразу висловлював свої думки вголос: щоб не пропали даремно, залишившись тільки в його голові. Тому досить часто і траплялися ситуації, коли філософствування селезня напряму не пов’язувалися з якимись насущними проблемами, тобто не мали практичного застосування. А от його подружка була повною протилежністю своєму партнерові. Її помисли крутилися винятково навколо об’єктів, які можна загребти під крило і з’їсти дзьобом. Такий стан речей не дуже тішив качура, проте водночас він прекрасно усвідомлював, що самими абстрактними висловлюваннями хробака з річкового дна не витягнеш, а від роздумів, висловлених уголос, ніяке молоде жабеня у дзьоб саме не полізе, навіть якщо з цього самого дзьоба походять екстрафілософські фрази. Отож час від часу між партнерами ставалися розходження в думках, такі собі невеличкі незгоди та суперечки, бо люди, чи в даному випадку качки, які охоче філософствують про сенс життя, на все мають свою думку. А ще їм подобається, щоб їх вислухали та взяли сказане до уваги.

— Мила, — продовжив тим часом селезень, — та ж послухай мене хоча б один-єдиний раз. Я не мав наміру з тобою сперечатися про їжу. Я хотів уже вкотре наголосити, як воно гарно — бути качкою. Ми, за великим рахунком, благословенні істоти. Як же ж радіє від цього душа, моя мила!

— Та воно все дуже гарно, але чи зможемо втішатися життям, — заперечувала качка, — як навіть макової росинки в роті не буде?

— Та грім би його ясний побив! — не зміг утриматися качур. — Перестань уже про харч. Стули писок!

— Йой, Боженьку милий, — захлипала відразу качка, — який ти неввічливий зробився, кричиш на мене, свариш. Я ж бо тільки як ліпше хотіла. Не кажи до мене «стули писок», кажи «закрий дзьоба», саме так кажуть до порядної качки.

— От коли закриєшся, от тоді й буду до тебе звертатися, як належить. Зрозумій-бо, нарешті, що я тобі втовкмачую! Я ще був зовсім маленьким, але вже серйозно задумувався про довколишній світ. Навіть повісти не можу, як глибоко вражало мене розмаїття природи та всілякі події. Очерет на сонці, подорож річкою через сосновий бір або перший мій політ. Я вже мовчу про пірнання, бо вважаю, що не було тоді більш щасливої істоти у прозорій воді, ніж я.