Неділі в серпні

Думаю, Сильвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім'я і показують фотокартки своїх дітей?

Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах - твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова - без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:

– А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.

– Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.

Вона ствердно кивнула головою.

_ А ви?
– раптом запитав він.
– В якій галузі працювали в Парижі ви?

– В галузі художньої фотографії.

– Художньої фотографії?

– Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.

Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:

– Ви одружені?

_ Так, одружені,- відповів я, пильно дивлячись на Сильвію.

Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.

Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;

– Сподіваюся, ваша подорож була приємна?

Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:

– Так. Ми їздили у справах.

– У яких саме?

Він не чекав такого прямого запитання.

– Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...

– Ви давно цим клопочетесь?

_ Та ні. І тільки у вільний час.
– - Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття.
– Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.

Нілова дружина знов усміхнулась.

– Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,- проказала вона з таким самим непритомним виглядом.
– Виробництво - це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут.

– Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...

Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: «Отже, ви хочете відновити фірму «Токалон»?
– І вже ближче, просто на вухо: - Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?»

Сильвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.

– Глядіть, щоб він не розтанув!

Це був не жарт. Коли Сильвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.

– У вас гарна прикраса, - всміхнувся він.
– Чи не так, Барбаро?

Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.

– Він справжній?
– запитала з дитячим виразом на обличчі.

Ми з Сильвією перезирнулись.

– Так, на жаль, він справжній,- сказав я.

Моя відповідь начебто здивувала Ніла.

– Ви певні? Камінь досить чималий.

– Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,- пояснив я.
– І це нас неабияк обтяжує.

– А ви віддавали його на експертизу?
– запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.

– Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається «Південний хрест».

– Вам не варто носити його з собою, - сказав Ніл.
– Якщо він справжній

Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?

– Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.

Ніл насупив брови.

– А що робити?
– провадив я.
– Найняти сейф у банку?

– Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.

– За штамповку?
– Ніл не зрозумів цього слова.

– Ми б його продали,-мовив я.
– Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...

Ніл задумливо дивився на діамант.

– Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.

Я знизав плечима.

– Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.

– Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.

– Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сильвія.

Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:

– Запрошуємо до нас на каву.

А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.

Сильвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.

– Божевільні!
– кинув Ніл.
– Їм аби швидше!

Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.

– Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають на службу...
– Потім звернувся до мене: - А вам не доводилося служити в якійсь конторі?

Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:

– Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!

Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом «Шато-Азюр».

– Цю назву віллі дав мій батько, - сказав Ніл.
– Він збудував її перед війною.