Неділі в серпні

Я кинув погляд на Сильвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сильвію і тихо спитав:

– Гадаєте, вона спить?

– Так.

Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:

– Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.

– Справжній.

– Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля.
– Він помітив у моїх очах тінь недовіри.
– Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися.
– Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше.
– Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, - це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?

Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.

– Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...

Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.

– Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,- озвався я до Сильвії.

Її це наче й не здивувало.

– За яку ціну?

– За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?

Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім'є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини, що зрідка проїжджали повз нас, тіні, такі чіткі на тротуарі й на стінах будинків...

Я стис Сильвії руку:

– Тобі не здається, що ми спимо?

Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.

– І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням?
– запитала вона.

Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю «Мажестік», де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.

Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.

Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це - наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.

А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна - все це пропливало, наче на екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими... Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли «Свята Анна», цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?

Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю «Негреско», близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.

– А якщо з'явиться Вількур?
– Я завжди називав його на прізвище.

– Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сильвія.
– Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.

Оте «зникнемо», почуте з уст Сильвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.

Та ні, Вількур не з'явився.

І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло «Середземноморського палацу», навів на нас об'єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.

Машина з дипломатичними номерами стояла навпроти каруселі в парку Альберта І. Ніл сказав нам, що вони з дружиною збираються «заскочити» в Монако й «уладнати справи». Він був у светрі із відгорнутим коміром і замшевій куртці, яку ми бачили на ньому першого вечора; Барбара Ніл була в джинсах і соболиному манто.

Потім Ніл відвів мене вбік. Ми стояли біля каруселі, що повільно оберталася. Там була тільки одна дитина. Вона сиділа в червоних санях, запряжених білими кіньми, навік приреченими тягти за собою ті сани.

– Це нагадує мені дитинство...
– зітхнув Ніл.
– Я мав тоді, здасться, років десять... Так... У п'ятдесятому році... Чи в п'ятдесят першому... Ми гуляли тут із батьком і його товаришем... А потім мені захотілося прокататися на цій каруселі, і батьків товариш сів разом зі мною... Ви знаєте, хто це був? Еррол Флінн. Вам це ім'я щось каже - Флінн?
– Він поблажливо обійняв мене за плечі.
– Я хотів поговорити з вами про діамант. Скоро в Барбари день народження, і хочеться якомога швидше дати вам завдаток. Чек мого банку в Монако... Англійського банку... Вас це влаштовує?

– Воля ваша.

– Я вставлю цей діамант у перстень... Барбара дуже радітиме.

Ми знову приєдналися до Сильвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони - чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м'яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І...

– Сьогодні повечеряємо в «Коко-Біч»!
– Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав «Коко-Біч».
– Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.

– Може, зустрінемося десь на вулиці?
– запропонував я.

– Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось... Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.

Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта.