Неділі в серпні
Шрифт:
Його батько? Це мене трохи заспокоїло.
Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац «Тріанон» і здалася мені розкішною.
– Барбаро, будь ласка, каву.
Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.
Ми
– Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,- промовив він.
Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.
– Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи.
– В його голосі наче почулися щирість і сум.
– За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?
Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.
– А ваш батько й досі тут живе?
– запитав я в Ніла.
– Мій батько помер.
– Пробачте...
Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.
– Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...
Сильвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились - так наче він злякався, що Сильвія побачить щось підозріле.
– Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.
Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сильвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?
Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.
– Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз...
– Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сильвію якомога далі від дверей.
– Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.
Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: «Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..»
_ Мій батько помер двадцять років тому,- мовив Ніл.
– Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною...
– Він стенув плечима й показав поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки.
– Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.
– А де ж ви живете решту часу?
– поцікавилася Сильвія.
–
У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл.– Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.
Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.
Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сильвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.
Згодом мова зайшла знову про «Південний хрест». Ніл звернувся до Сильвії:
– То ви справді бажаєте продати свій діамант?
Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сильвії. Я вирішив, що це - всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сильвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.
– Так, ми хотіли б його продати,- озвався я.
– Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.
Ніл говорив вочевидь серйозно.
– Ви не матимете з ним клопоту,- промовив я заспокійливо.
– Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...
– Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,- сказала Сильвія.
– Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.
– Скільки ви за нього хочете?
– промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...
– Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,- сухо сказав я.
– У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.
– Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,- озвалася Сильвія.
– Ван Клееф?
– перепитав Ніл.
Це гучне ім'я змусило його замислитись.
– Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку!
– заявила Сильвія.
Барбара Ніл холодно посміхнулась:
– Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.
А я подумав: «Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?»
– Я міг би знайти для вас покупців,- знов проказав Ніл.
– Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?
Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.
– Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав?
– тихо запитав я.
– Звичайно.
– Хочете чогось випити?
– запропонувала Барбара Ніл.