Неділі в серпні

Обоє вони говорили з ледь помітною іноземною вимовою. Нарешті я зважився запитати:

– Ви англієць?

– Американець,- відповів Ніл.
– А дружина англійка.

– Я виросла тут, на Лазуровому березі,- додала вона.- Отже, я не зовсім англійка.

– А я не зовсім американець,- сказав Ніл.- Бо давно живу в Ніцці.

Потім вони на хвилину ніби забули про нас, а тоді заговорили знову приязно і ввічливо. Нілова неуважність була наслідком сильної втоми та зміни часових поясів: він сказав, що вчора ще був в Америці, а сьогодні повернувся літаком. Дружина, мовляв, навіть не чекала, що він повернеться так швидко. Коли він подзвонив їй з аеропорту, вона саме кудись збиралася з друзями. Ось чому на ній вечірня сукна та соболине манто.

– Час від часу доводиться літати до Америки,- пояснив Ніл.

Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?

І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сильвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з'явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна...

– Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,- сказав Ніл дружині.

– Байдуже. Я подзвоню їм...

Він допивав уже третю чашку кави.

– Мені вже трохи краще... Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю... Не люблю літаків.

Ми з Сильвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?

Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.

– Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,- промовив Ніл.

Він щось шукав у кишенях куртки.

– От лихо... У мене немає франків...

Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.

Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.

– Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.

Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.

Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній - якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.

– Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...

І він пильно подивився на Сильвію. Я добре це запам'ятав.

– Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,- запропонувала його дружина.

Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сильвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними...

– А в якому районі ви живете?
– запитав Ніл.

– Неподалік від бульвару Гамбетта.

– Нам по дорозі,- мовила його дружина.
– Ми підвеземо вас, якщо хочете...

– Згода,- відповіла Сильвія.

Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.

– Веди ти,-сказав Ніл.
– Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.

Ми поминули «Квіні», де вже вимкнули все світло, потім «Середземноморський палац» - той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.

– У вас своя квартира?

– Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.

Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.

– Ми живемо на віллі,- сказав Ніл.
– Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.

Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.

– А ви надовго до Ніцци?
– запитала мадам Ніл.

– Так. Ми тут відпочиваємо,- відповів я.

– Парижани?
– поцікавився Ніл.

Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сильвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?

– Ми живемо недалеко від Парижа,- відповіла Сильвія.

Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.

– Часом не в районі Марн-ла-Кокет?
– знову запитав Ніл.
– Ми колись там жили.

– Та ні, зовсім не там,-відказала Сильвія.-На схід від Парижа. І Марні.

Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.

– Долину Марни я зовсім не знаю, - промовив Ніл.

– Це чарівна місцевість, - озвався я.

– Яка саме?
– перепитав Ніл.

– Ла-Варенна-Сент-Іллер, - чітко відповіла Сильвія.

А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?

– Але ми й не думаємо повертатись туди,- додав я.
– Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.

– Правильне рішення,- схвально сказав Ніл.

Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сильвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.

Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли «Свята Анна».

– Але ж це не готель,- зауважив Ніл.

– Ні. Мебльовані кімнати.

Я відразу пошкодував, що сказав це. «Мебльовані кімнати» могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.

– Але ж там досить зручно, так?

Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.

– Ми там зупинилися тимчасово,- сказала Сильвія.
– Потім знайдемо щось інше.

Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.

– Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,- непевно промовив Ніл.
– Правда ж, Барбаро?