Неоднаковими стежками

–  Вже що-що, а сон­це до нас, пев­но, не дос­тяг­не своїм промінням у цьому за­хисті, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

«Який гар­ний, який приємний оцей Яків Ки­ри­ко­вич. Які чу­дові карі очії і ро­зумні, і не­на­че за­дум­ливі, трош­ки навіть смутні», - по­ду­ма­ла Ліда, зир­нув­ши прос­то в вічі гос­теві.

–  Я чу­ла од ва­шо­го бра­та, що в вас ду­же ба­га­то ро­бо­ти на службі. Нев­же в земських док­торів на се­лах і справді так ба­гацько ро­бо­ти? Ви ж не пов­сяк­час та­ки їзди­те по се­лах до сла­бих?
– спи­та­ла Лю­ба з за­ку­точ­ка й по­ча­ла своїм зви­чаєм ніби кліпать віка­ми та кру­тить очи­ма, що во­на ро­би­ла пе­ред кож­ним гар­ним па­ни­чем, кот­рий чимсь був їй спо­доб­ний.

–  Я, бач­те, не за­ми­ка­юсь в свою спеціальність, як час­то роб­лять док­торі; люб­лю чи­тать і од ціка­вості, і для роз­вит­ку сво­го світог­ля­ду. Та, ска­за­ти по правді, в ме­не на місці не ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Але ми по­винні об'їжджать свою част­ку в око­лиці, де тільки вклю­неться якась по­шес­на хво­ро­ба. А в нас на се­лах де во­на пак не за­во­диться! З ци­ми об'їзда­ми бу­ває ба­га­то га­ян­ня й за­бар­ки. А пик­лю­ваться цим ділом до­кон­че тре­ба не тільки для служ­би. «Взяв­ся за гуж, то не ка­жи, що не дуж». В ме­не інко­ли бу­ває та­ко­го ба­га­то діла, що по­поїсти всмак ніко­ли: ча­сом бу­ває «за од­ним присідом - ве­че­ря з обідом», - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.
– А скільки тих хво­рих по се­лах! скільки тих страж­де­ників отам по ха­тах! Ки­даєшся на всі бо­ки й нічо­го сам не вдієш. Ча­сом сер­це роз­ри­вається в са­мо­го од жа­лю. Але сам ба­чиш, що не мож­на усім до­по­мог­ти, бо не стає й ча­су.

В Ліди очі од­ра­зу ста­ли смутні. Лю­ба скри­ви­лась і тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла ду­же доб­ра. Одній Ме­ласі бу­ло бай­ду­же про тих страж­де­ників. Че­рез її бай­дужні очі прог­ля­да­ла черст­ву­ва­та ду­ша. Яків Ки­ри­ко­вич оповідав про уся­кові ви­пад­ки з не­ду­жи­ми людьми по се­лах. Ліда слу­ха­ла й нес­подіва­но аж крик­ну­ла:

–  Я лад­на стать вам до по­мочі хоч і за­раз! Піду в фер­шал­ки, аби тільки чимсь до­по­мог­ти тим без­та­лан­ним!

–  Я не пішла б в фер­шал­ки. Не до впо­до­би мені та­ка служ­ба. Я бо­юся сла­бих, - обізва­лась Ме­ла­ся.
– От на­ша Ліда, як ба­чи­те, ен­тузіастка, і во­на «до цього тор­гу - й пішки», як при­ка­зу­ють.

–  Чи пішки, чи во­зом, чи так, чи інак, а я прис­та­ла б на та­ку служ­бу, як­би тре­ба бу­ло. Бо все-та­ки во­но бу­ло б ко­рисніше, ніж по­си­деньки справ­лять та га­яти дур­но час без ро­бо­ти, - одка­за­ла Ліда й засміялась.

В світли­цю ввійшов же­них, вже приб­ра­ний до вінця, за­че­са­ний, на­па­ха­ний, ра­дий, аж ніби ся­ючий. Русі ку­чері ви­лись дрібуш­ка­ми кру­гом го­ло­ви й спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Довгі пухкі куд­латі ву­са, ця най­кра­ща прик­ра­са йо­го ви­ду, стир­ча­ли, не­на­че їх вітер роз­ди­мав. Приб­ра­ний в но­ве уб­ран­ня, він пок­ра­щав і своїми пат­ла­ми ски­нув­ся на яко­гось за­хо­жо­го німця ар­тис­та або ху­дож­ни­ка. Же­них привітав­ся з своїм бра­том, тричі поцілу­вав­ся, потім привітав­ся зви­чай­ненько до усіх гос­тей і сів ря­доч­ком з бра­том.

–  Тут не­дав­неч­ко на­ша за­вис­на Ліда ска­за­ла, ніби во­на за­ви­дує, що в ва­шо­го бра­та аж над­то ба­га­то ро­бо­ти, а в неї ду­же вже ма­ло. Чи ви чу­ли та­ке ди­во?
– ска­за­ла Ме­ла­ся до сво­го же­ни­ха.

–  Є чо­му за­ви­ду­вать. Ча­сом од ро­бо­ти кру­тиш­ся, як му­ха в ок­ропі, аж го­ло­ва мо­ро­читься. Бу­ває ніко­ли вго­ру гля­нуть. Ро­бо­та - це ж ка­ра бо­жа за Євин гріх, - ска­зав всмішки Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди.
– Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жал­куєте, що в вас ма­ло ро­бо­ти.

–  А скільки раз я тобі ка­за­ла, щоб ти до­ве­ла до кінця й до­ка­на­ла англійську мо­ву! Од­же ж во­на ме­не не слу­хає і зовсім за­нед­ба­ла цю мо­ву. От візьмись за це, то й ро­бо­та бу­де!..

– обізва­лась Ме­ла­ся.

–  Але навіщо ця мо­ва зда­лась мені оту­теч­ки на селі? До­волі з ме­не фран­цузької та німецької. От ва­ша гу­вер­нант­ка, місс Ка­роліна, вив­чи­ла те­бе роз­мов­лять по-англійській, але й ти не­за­ба­ром за­бу­деш. Бо з ким же ти тут в глу­шині роз­мов­ля­ти­меш по-англійській? не з дер­качівськи­ми ж мо­ло­ди­ця­ми, та хоч би з на­ши­ми знай­оми­ми діди­ча­ми. Це на­да­рем­на пра­ця.

«Одже ж ця Ліда не та­ка мов­чу­ха, як пи­сав про неї брат; в неї, знать, є й тя­ма в го­лові, бо го­во­ре ро­зум­но й охо­чо, хоч не так дрібо­тить, як її сест­ра», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Невже ж ви вмієте го­во­рить на трьох чу­жо­земських мо­вах?
– спи­тав він зго­дом в Ме­ласі по-українській.

Мелася од­повіда­ла так са­мо ук­раїнською мо­вою, бо в їх домі, як і в сільсько­го ду­хо­венст­ва, ще ба­ла­ка­ли вдо­ма частіше по-українській, ніж по-ве­ли­ко­руській.

–  А чом же? Це в нас, ма­буть, в ро­ду: брат моєї ма­ми го­во­ре доб­ре на чо­тирьох євро­пей­ських мо­вах. І ма­ма ста­рається та най­має гу­вер­нан­ток, щоб і ми го­во­ри­ли на трьох мо­вах. Не­має нічо­го гірше, як їздить в мандрівку по чу­жих кра­ях, не тям­ля­чи чу­жо­земських мов. А ми з ма­мою чи бу­ло приїде­мо до Відня, чи до Па­ри­жа, чи до Лон­до­на - ми скрізь не­на­че в се­бе вдо­ма.

–  Мені, ма­буть, не до­ве­деться ба­ла­кать в Лон­доні в лор­да­ми. Тим-то я й за­нед­ба­ла англійську мо­ву, - ска­за­ла Ліда.

–  Невже ж вчи­тись ви­роб­лю­вать по­лот­на та ро­бить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську жи­ву мо­ву?
– спи­та­ла Ме­ла­ся.

–  По-моєму, по­лот­на та сир для нас ко­рисніші, ніж англійська мо­ва, - ска­за­ла спе­ре­сер­дям Ліда.

–  Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вив­читься ви­роб­лять по­лот­на та ро­би­ти сир та мас­ло?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич якось з ва­ган­ням і не­довірністю в тоні го­ло­са.

–  Маю та­ку дум­ку, та… батько не пус­кає ме­не в Фінляндію, де ви­роб­ля­ють по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках. В ме­не, бач­те, дум­ка вив­чить нього ре­мест­ва на­ших мо­ло­диць, а потім роз­пов­сю­дить йо­го в краї, - го­во­ри­ла Ліда.

–  Та то во­на й наші сусідки Ма­ту­шевські ма­рять собі про не на се­лах в са­мо­тині з нудьги!
– ляс­ну­ла Ме­ла­ся.
– Ці мрії як прий­шли, так швид­ко й ми­нуть не­за­ба­ром. Це все з нудьги­ та од без­робіття.

–  Ви, Ме­ланіє Андріянівно, не спо­чу­ваєте цим ду­же прак­тич­ним ніби­то мріям?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Не то що не маю спо­чу­ван­ня до їх. Цього ніяким спо­со­бом не мо­жу ска­зать. Але я зро­ду-звіку не сіла б за верс­тат, щоб тор­кать підніжок та гу­пать ля­дою з ран­ку до ве­чо­ра. До та­кої ро­бо­ти я не маю ніяко­го по­тя­гу. Але для се­бе осо­бо­во я знай­шла б якусь іншу, ба­га­то приємнішу доб­родійну ро­бо­ту, та й по своїй впо­добі, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

«Одже ж ця Ме­ла­ся і справді ду­же щи­ра. В неї й справді всі дум­ки звер­ху: так і ла­зять по їй, не­на­че му­хи. Прав­ду пи­сав брат!
– по­ду­мав док­тор.
– В неї дум­ки, як во­да в діра­во­му гор­щи­ку, - ніяк не вдер­жаться все­ре­дині».

–  А я лю­ди­на, пе­редніше за все, прак­тич­на і цікав­люсь тільки тим, з чо­го вий­де якась ко­ристь для ме­не або й для лю­дей, - ска­за­ла Ліда.

Яків Ки­ри­ко­вич підняв бро­ви й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і пря­му­ван­ня в роз­мові був для йо­го над­то надз­ви­чай­ний, бо він нічо­го та­ко­го не чув в Києві в са­ло­нах.