Неоднаковими стежками

Яків Ки­ри­ко­вич роз­го­во­ривсь. Йо­го роз­мо­ва на­би­ра­лась си­ли. Карі очі за­лисніли, а потім заб­лис­ка­ли. В йо­го очах зай­нявсь огонь зав­зят­тя, що за­таївся в йо­го ніби­то спокійній тихій вдачі. Ліда по­чу­ва­ла, що йо­го дум­ки та гад­ки прав­диві. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го якось не­са­мохіть. Карі очі ча­ру­ва­ли її.

–  Що прав­да, то прав­да! Ми, давніші лю­де, в свій час якось не звер­ну­ли ува­ги на цю на­род­ну спра­ву. Тре­ба на­мо­вить земців і звер­нуть їх ува­гу на це діло, спри­я­юче за­со­бам се­лян. Що прав­да, то прав­да!
– обізвавсь зе­мець Манько.

Знов по­ча­лись зма­ган­ня. Ви­пи­ли кофій і повс­та­ва­ли з-за сто­ла. В по­ко­ях сто­яла ду­хо­та. Од­чи­ни­ли двері на ве­ран­ду, кот­ра ви­хо­ди­ла в са­док, щоб тро­хи провітрить гор­ниці. Гості ру­ши­ли на ве­ран­ду. Старіші посіда­ли на лав­ках, а мо­лоді юр­бою ки­ну­лись на про­гу­лян­ня в са­док.

VIII

Сонце вже сіда­ло десь да­ле­ко на рівнині й ніби хо­ва­лось в ку­че­ря­вих вер­бах, пірна­ючи в пух­ке зе­ле­не вер­ховіття. Не­бо бу­ло чис­те, лис­ню­че, бла­кит­не. Са­док зе­ленів, аж очі вби­рав в се­бе. Дов­жез­ний ря­док кущів буз­ку попід ти­ном був суспіль об­ти­ка­ний ки­тя­ха­ми цвіту й звер­ху то сизів, то білів дов­гою чу­до­вою гірлян­дою на­низ до самісінької течії. Повітря й парк не­на­че про­па­ха­лись наскрізь делікат­ни­ми тон­ки­ми па­хо­ща­ми буз­ку, мо­ло­до­го лис­тя то­поль та со­ко­рин. Щось жи­ву­ще й цілю­ще бу­ло роз­ли­те й у сад­ку, і в лег­ко­му про­зо­ро­му повітрі, і над­да­ва­ло жва­вості, во­ру­ши­ло в мо­ло­дих дум­ки та мрії.

Молоді гості пішли юр­бою по ши­рокій доріжці, не­дав­но по­си­ланій тер­тою дрібною жорст­вою. Доріжка по­ве­ла­ся на­низ до течії поміж де­ре­ва­ми та ку­ща­ми. На­деж­да Мокіївна вже бу­ла при­ту­ли­лась до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й зачіпа­ла йо­го в роз­мові. Але він зу­мис­не замішав­ся в гурт, потім зос­тавсь по­за­ду й прис­тав до Ліди. Йо­му за­ба­жа­лось по­ба­ла­кать з нею на са­моті, ос­то­ронь од лю­дей. На йо­го щас­тя, до Лад­ковської прис­тав один мо­ло­дий сусід, Мар­ко Пет­ро­вич Нек­ра­ше­вич, за­мож­ний дідич, ще мо­ло­дий па­нич, ве­ли­кий спортс­мен, з кот­рим поб­ра­тав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, бо во­ни обид­ва надз­ви­чай­но ко­ха­лись в спорті та в ко­нях.

–  Який пиш­ний сьогодні вечір! Якою по­езією повіває в цьому ста­ро­давньому пар­ку!
– по­чав Яків Ки­ри­ко­вич.
– Як я слу­жив за асис­тен­та в од­но­го про­фе­со­ра, мені не бу­ло ча­су і вго­ру гля­нуть, як ка­жуть се­ля­ни. З ран­ку до ве­чо­ра я вкупі з ним туп­цяв ко­ло сла­бих, і не стільки він, скільки я. Ра­зу­раз­на тя­га­ни­на та біга­ни­на без­пе­рес­тан­ку аж за­мо­ро­чу­ва­ла мені го­ло­ву. На мені ле­жа­ла по­винність і асис­тен­та, і фер­ша­ла. Я був якось за­черствів і за­нед­бав уся­ку по­езію. А те­пе­реч­ки мені са­мо­му аж див­но ста­ло! Яко­юсь по­езією по­ди­хає на ме­не з цього сад­ка, з не­ба, з то­го лісу, од тих ста­рез­них дубів…

–  То, пев­но, од то­го, що лікарі завж­ди за прак­ти­кою, за спра­вою, над­то про­заїчною, як робітни­ки на ро­боті. А те­пе­реч­ки, в цей час, ви зовсім вольні, - обізва­лась Ліда, по­вер­нув­ши до йо­го вид і гля­нув­ши йо­му в вічі.

Молодий хло­пець вло­вив пог­ляд її чу­до­вих очей і по­чу­тив, що не од­но май­ське не­бо, повітря та співи со­ло­вей­ків повіяли на йо­го по­езією; а ще й до то­го Лідині очі та ус­та на­ди­ли йо­го й ча­ру­ва­ли яки­мись по­етич­ни­ми ча­ра­ми. І од тих очей ли­лась див­на по­езія, що зак­ра­си­ла для йо­го й не­бо й сон­це, зро­би­ла по­етич­ним і са­док, і пта­шині співи, до кот­рих він пе­редніше не ду­же й дос­лу­хав­ся. В мо­ло­до­му серці, приг­ноб­ле­но­му про­заїчним що­ден­ним ділом, од­ра­зу ви­ник­ло щось чарівне, по­етич­не й зак­ра­си­ло са­док.

Юрба гос­тей пе­ребігла місток че­рез течію, спи­ни­лась, по­ди­ви­лась на лис­ню­чу во­ду, вкри­ту на бе­ре­гах мо­ло­деньки­ми шпи­час­ти­ми оче­ре­та­ми, гус­ти­ми, як щіт, і ру­ши­ла далі по стежці, що по­ви­лась вго­ру на зго­рис­тий по­кат су­гор­ба. На су­гор­бах в ліску й на­ни­зу в вер­бах скрізь ля­ща­ли со­ло­вей­ки, ще­бе­та­ли пташ­ки. Со­ло­вей­ків бу­ло си­ла! Їх ще­бе­тан­ня та співи аж роз­ля­га­лись, аж дзвеніли по ку­щах. Десь у вер­бах на ни­зині, ніби на сопілці, виг­ра­ва­ла омел­га.

–  Ну та й ре­пе­ту­ють же со­ло­вей­ки!
– ска­за­ла Ліда.
– Не­на­че на­ку­пи­лись! ніби зна­ють, що сьогодні Ме­ла­си­не весілля, та пос­та­ва­ли її друж­ка­ми.

–  Гарних та співу­чих дру­же­чок спо­до­би­лась ва­ша сест­ра! Не­ма де прав­ди діть, - про­мо­вив Ула­се­вич.

–  Тепер скрізь в сад­ку весілля, - ска­за­ла Ліда, - дос­то­ту, як співа­ють в весільних піснях: «Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а над­ворі бо­яри, як мак процвітає, а в хаті дру­жеч­ки, як со­неч­ко сяє!» Ту­теч­ки скрізь зе­ле­не зілля та ніби ве­се­ле весілля, як співа­ють в отій пісні.

І мо­ло­до­му хлоп­цеві чо­мусь за­ба­жа­лось, щоб і йо­го весілля, та­ке по­етич­не, май­ське, як і Ме­ла­си­не, справ­ля­лось оце за­раз при цих співах і ще­бе­танні пта­шок, та справ­ля­лось до­ко­неч­но з Лідою. Він сам зди­ву­вав­ся, звідкіль це на йо­го най­шла та­ка по­езія, на­летіли такі мрії, приємні та ве­селі. Він знов зир­нув на Ліди­не ма­то­во-біле ли­це, на ма­то­ве чо­ло з ве­се­ли­ми бро­ва­ми й од­ра­зу по­чу­тив, звідкіль ли­лась на йо­го й по­езія, і ве­селі мрії, звідкіль то ніби якась каз­ко­ва цілю­ща та жи­ву­ща по­го­жа во­да кра­па­ла на йо­го за­ниділе сер­це.

–  Як гар­но хтось розп­ла­ну­вав цей парк! Ма­буть, який­сь ко­зацький пре­док ва­шої ма­ми за­во­див цей парк. Ма­буть, він був ду­же по­етич­ний на вда­чу. Он, дивіться, на по­каті су­гор­ба ок­ро­ми сто­ять дві бе­резі, при­гор­нув­шись од­на до однієї, не­на­че дві сестрі ше­по­чуться за щось ціка­ве по­таєнці, ос­то­ронь од усіх. А он далі над во­дою дві вербі в бе­резі схи­ли­лись над во­дою, не­на­че дві удо­ви-кра­суні з жур­бою заг­ля­да­ють в дзер­ка­ло й ми­лу­ються своєю гар­ною вро­дою… А он­деч­ки вгорі на горбі нарізко сто­ять три старі ду­би ря­доч­ком, вирізу­ючись про­ти не­ба, не­на­че три «азовські бра­ти», що ко­лись втіка­ли на Ук­раїну з Азо­ва, з та­тарської не­волі. Зовсім не­на­че ря­доч­ком попліч на­ла­го­ди­лись манд­ру­вать по сте­пах.

–  Які то «азовські три бра­ти»? Я щось про їх ніко­ли не чу­ла, - обізва­лась Ліда.

Молодий хло­пець роз­ка­зав їй ду­му про трьох азовських братів, втікачів з та­тарсько­го по­ло­ну, як ті три бра­ти втіка­ли сте­па­ми, як один брат ізнемігся й підбив­ся та й за­не­ду­жав, як два бра­ти, стра­ха­ючись по­го­ну, для без­печ­ності, без жа­лю по­ки­ну­ли бра­та на од­чай бо­жий се­ред степів, а самі дре­ме­ну­ли далі.

–  Яка інте­рес­на й сум­на, і по­етич­на ду­ма! Шко­да, що про це нам нічо­го не ка­за­ли в гімназії і за ті цікаві ду­ми, - ска­за­ла Ліда.

З при­гор­ка по­чув­ся регіт, аж ляс­нув, аж лу­на пішла по роз­ло­жистій до­лині: то за­ре­го­та­лась На­деж­да Мокіївна. Ве­се­лий Нек­ра­ше­вич оповідав їй щось ду­же смішне, а во­на ре­го­та­лась на ввесь парк, аж лу­на йшла по су­гор­бах.

–  Ото ве­се­ла лю­ди­на оця На­деж­да Мокіївна!
– про­мо­ви­ла Ліда.

–  Весела й без­жур­на. Пев­но, й її натх­ну­ли по­езією співи со­ло­вей­ків та ще­бе­тан­ня пта­шок, як оце натх­ну­ли ме­не,-обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич і, осміхнув­шись, зир­нув в вічі Ліді.