Неоднаковими стежками

Слідком за мо­ло­ди­ми ко­тивсь фа­етон, в кот­ро­му сиділа Ліда з мо­ло­дою пан­ною, Нас­тею Юр­чен­ко­вою, а про­ти їх в пе­ред­ку сидів Яків Ки­ри­ко­вич та бо­ярин Юр­чен­ко, мо­ло­дий дідич, близький сусіда, круг­ло­ви­дий та пле­чис­тий з чор­ни­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Яків Ки­ри­ко­вич гля­нув на Ліду. Лас­ка­вий пог­ляд її чи­ма­лих очей сип­нув на йо­го, ніби теп­лим промінням, не­на­че май­ське сон­це. Пишні, ви­разні чер­воні Лідині ус­та за­пи­ша­лись, очі на­че зай­ня­лись. В мо­ло­до­го хлоп­ця не­са­мохіть май­ну­ла чу­дер­нацька гад­ка та дум­ка, що од вінця їде не Ме­ла­ся, а Ліда, і він си­дить в фа­етоні з нею, ніби з своєю тільки що повінча­ною мо­ло­дою. Йо­му нес­подіва­но уяви­лась Ліда, уся в біло­му, в хви­лях біло­го весільно­го уб­ран­ня: в сер­пан­ку, в вінку з біло­го виш­не­во­го цвіту на го­лові, з білою тро­ян­дою на гру­дях, уся в біло­му, об­си­па­на сріблис­тим май­ським сяй­вом.

«Яка б во­на бу­ла пиш­на в весільно­му уб­ранні з її ма­то­вим білим кольором ли­ця, з чор­ни­ми рівни­ми брівка­ми та тем­ни­ми оч­ка­ми!» - по­ду­мав док­тор.

І в йо­го нес­подіва­но май­ну­ло ба­жан­ня, щоб він от те­пер сидів з нею по­руч в цьому весільно­му поїзді, щоб він з нею вер­тав­ся од вінця. І ця дум­ка бу­ла для йо­го приємна. Але він зир­нув на фа­етон, де сиділа мо­ло­да а йо­го бра­том, і… зга­дав за при­ти­чи­ну своїм нес­подіва­ним мріям. Він важ­ко зітхнув.

Поїзд вко­тив­ся в подвір'я. Мо­ло­дих зостріли батько й ма­ти на ґанку й привіта­ли їх. Ме­ла­ся увійшла в світли­цю з дов­гим по­че­том, з си­лою неп­ро­ха­них гос­тей, не­на­че яка-не­будь ко­ролівна або царівна. Довгі сто­ли в залі і в сто­ловій бу­ли зас­те­лені. Усе бу­ло на­ла­год­же­но для снідан­ня. Слу­ги ви­нес­ли на підно­сах шам­панське. Усі гості й ро­дичі заб­ра­ли чар­ки й поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих, ба­жа­ючи їм щас­тя-долі й дов­го­го віку. Ма­ти про­ха­ла гос­тей сідать за сто­ли. Ста­рий про­то­поп став пе­ред об­ра­зом і ста­ре­чим, лед­ве чут­ним го­ло­сом про­чи­тав мо­лит­ву. Ха­зяй­ка по­са­до­ви­ла ба­тю­шок по­руч з мо­ло­ди­ми. За­веш­та­лись слу­ги в білих ру­ка­вич­ках. Пот­ра­ви по­да­ва­лись за пот­ра­ва­ми. Снідан­ня бу­ло ба­га­те. Стра­ва бу­ла чу­до­ва. В ви­нах гості аж збит­ку­ва­ли. Тек­ля Опа­насівна вис­та­ви­ла замість снідан­ня та­кий ба­га­тю­щий обід, що за­ло­ми­ла міських бур­жу­азок, Таїсу Андріївну Сват­ковську та Лю­бу. На по­ло­вині обіду в гор­ни­цю ввійшов ре­гент Ни­кон, вхо­пив­шись на ході обо­ма до­ло­ня­ми за го­ло­ву по обид­ва бо­ки проділя, щоб приг­ла­дить ку­че­ряві ва­сильки. За ним по­си­па­лись, ніби овеч­ки в отарі, хлопці то в жу­пан­ках, то в піджа­ках, попідпе­ре­зу­вані зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми по­яс­ка­ми. Півча ста­ла ко­ло две­рей. Ни­кон за­ма­хав обо­ма ру­ка­ми, ніби пти­ця затріпа­ла кри­ла­ми, з та­ким зав­зят­тям, не­на­че він ма­хав ціпил­ном на то­ку. Півча гук­ну­ла: «Гу­ляв чу­мак на ри­ноч­ку». Гості за­мовк­ли. Га­лас роз­мо­ви сти­шив­ся в од­ну мить. Півча співа­ла пісню за піснею, без­пе­рес­тан­ку. Неп­ро­вор­ний та не­во­руш­кий Ни­кон пож­вавішав, не­на­че на­би­рав­ся па­лу й жва­вості од співів.

Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку фа­етон, і мо­лоді, заб­рав­ши в ру­ки гро­шо­вий пре­зент од бур­тянсько­го дядька та од батька, хап­ком сіли в фа­етон і по­ка­та­ли на вок­зал, щоб ча­сом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ни­ми виїха­ла й Таїса Андріївна з Лю­бою. Ба­тюш­ки, ви­пив­ши наш­вид­ку кофій, так са­мо слідком за ни­ми виїха­ли за­вид­на, ха­па­ючись до­до­му, щоб не опізниться пра­вить ве­чер­ню, бо тоді бу­ла неділя і вве­чері тре­ба бу­ло пра­вить ве­чер­ню.

Слуги в од­ну мить поп­ри­би­ра­ли з сто­лу зай­вий по­суд і ви­нес­ли кофій. Гості знов посіда­ли за сто­ли. Ха­зяй­ка звеліла поп­ри­би­рать з сто­лу спо­рож­нені пляш­ки та пос­та­вить повні.

–  Лідіє Андріянівно!
– гук­нув че­рез стіл Юр­чен­ко.
– Оце ми з сест­рою за­ду­ма­ли знов уд­ру­ге грать на зе­ле­них свят­ках для се­лян «На­тал­ку Пол­тав­ку». Мо­же б, і ви прис­та­ли до нас? Чи не взя­ли б ви будлі-якої ролі? Ви ста­ли б нам в при­годі.

–  Я, ма­буть, не здат­на до цього. Хіба зап­росіть сест­ру. О, в неї є хист до цього! Во­на, надісь, ут­не кра­ще за ме­не, гра­ти­ме, як справж­ня ар­тист­ка.

–  А ви, Лідіє Андріянівио, спро­бу­ва­ли б свої си­ли. Мо­же, в вас як­раз єсть хист до цього, тільки ви й самі то­му невідомі, - обізвавсь че­рез стіл Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Не по­чу­ваю се­бе при­дат­ною до цього діла, хоч і вмію співать і маю ся­кий-та­кий го­лос. Не зва­жусь я на та­ке діло. Зап­ро­шуй­те до цієї спра­ви жва­ву сусіду На­деж­ду Мокіївну. Для гран­ня на сцені тре­ба про­вор­них лю­дей; а я та­ки доб­ре м'яло та не­по­вер­тай­ло.

–  Може б, я й зу­гар­на бу­ла до цього, але мені не бу­де ча­су їздить на ре­пе­тиції. А мені, ска­зать по щирій правді, ду­же ба­жа­лось би вам до­по­мог­ти, - ска­за­ла Лад­ковська й зир­ну­ла со­ло­деньки­ми очи­ма на Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча, не­на­че про­мо­ви­ла очи­ма: це я тільки для те­бе лад­на стать до цієї спра­ви, та та­ки й ста­ну, як ти гра­ти­меш…

–  Грайте, грай­те, мо­лоді, та й нас зап­ро­шуй­те на спек­такль, - обізвавсь один ста­рий дідич.
– Ко­ли б ча­сом че­рез ці іграш­ки ви не наб­ра­лись кло­по­ту.

–  Поки поліція довідається, то ми й пе­рег­раємо по­таєнці усей наш ре­пер­ту­ар. На­ча­ди­мо, на­ча­ди­мо та й при­таїмось. Не­хай вже потім ми бу­де­мо якось справ­до­ву­ваться з нею, - ска­зав Юр­чен­ко.

–  Як роз­по­ча­ли ми ре­пе­тиції в на­шо­му здо­ро­во­му складі ко­ло са­харні, то усі дівча­та й хлопці зби­ра­лись три дні; дівча­та пов­би­рані, по­заквітчу­вані, не­на­че зібра­лись в якесь свя­то на му­зи­ки. Я вже вив­чи­ла дівчат усіх пісень для на­шо­го хо­ру, - го­во­ри­ла Юр­чен­ко­ва сест­ра Нас­тя.

–  От поїде­мо й по­ба­чи­мо, як там ваші дівча­та співа­ти­муть в хорі й тан­цю­ва­ти­муть, - обізвав­ся Гу­ко­вич і за­ре­го­тавсь.

–  Чи ти пак пой­меш віри, щоб сільські дівча­та й па­руб­ки змог­ли й справді гра­ти й співать на сцені?
– спи­тав Гу­ко­вич в жінки.

–  Ніколи не пой­му віри цьому! Ще що ви­га­дай­те! По­ду­май­те собі, як то наш по­го­нич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під гран­ня ор­кест­ру, ко­ли ча­сом і наші пан­ни не пот­рап­ля­ють співать до ла­ду під аком­панімент фор­теп'яна, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  Одже ж ми до­ка­же­мо, що для зав­зя­тої лю­ди­ни не­ма нічо­го не­мож­ли­во­го, - про­мо­вив Юр­чен­ко.

–  Господи споспішай! Дай бо­же, час доб­рий!
– про­мо­ви­ла з сміхом Гу­ко­ви­че­ва.
– А мені все-та­ки чо­мусь здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва.

–  Буде ди­во! ож по­ба­чи­те! от по­наз­ди­ви­тесь!
– гу­кав зав­зя­тий Юр­чен­ко і з нес­тям­ки мах­нув ру­кою й зоз­ла аж вда­рив ру­кою навідлі об стіл.
– Тре­ба тільки на­важ­ли­вості та зав­зят­тя, то й поспіх бу­де.

–  А вже ж мож­на це вро­бить! Се­лю­ки темні, але зовсім-та­ки не дурні, - ска­зав один чернігівський зе­мець.
– От на­ше земст­во доб­ре ро­бе, що за­ду­ма­ло по­зак­ла­дать чи­тальні по се­лах. Маємо на думці спов­нить ті чи­тальні ук­раїнськи­ми книж­ка­ми, пи­са­ни­ми мо­вою, зро­зумілою для се­лян.

Піднявся га­лас. По­ча­лось зма­ган­ня. Знай­шлись і суп­ро­тив­ни­ки в то­го зем­ця. Яків Ки­ри­ко­вич ос­ту­пав­ся за йо­го.

–  Я чу­ла, що ви, Лідіє Андріянівно, їде­те в Фінляндію вчи­тись ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на но­во­мод­них верс­та­ти­ках, - обер­ну­лась до Ліди На­деж­да Мокіївна, - чи цьому пак прав­да?

–  Маю на думці їхать. Це прав­да. А як вив­чусь, то роз­ве­ду в на­шо­му селі це про­мислівство, щоб се­ля­ни за­роб­ля­ли цим шма­ток хліба.

–  Як вив­чи­тесь цього, то навчіть і ме­не. Я, гос­по­ди, як люб­лю ткать та ши­ти! Бо­же, як люб­лю!
– аж крик­ну­ла во­на і вту­пи­ла свої оч­ки в Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.
– Я вам ста­ну до по­мочі в цьому: вив­чу навіть на­ших мо­ло­диць.

«Ну, знаємо ми те­бе! Ця про­но­за підби­рається під ме­не. Це її підступ; але не підду­риш! Я те­пер став не ду­же-то ймовірний».

Надежда Мокіївна і справді сіла б за верс­тат, але тільки тоді, як­би сів тка­ти по­лот­на та руш­ни­ки Яків Ки­ри­ко­вич, щоб їй мож­на бу­ло пов­сяк­час ди­виться на йо­го або до­тор­ку­ваться до йо­го хоч своїм че­ре­ви­ком.

–  Нашим зем­цям тре­ба б та­ки по­пик­лю­ваться роз­вит­ком сільсько­го про­мислівства між се­ля­на­ми. Чом би пак земст­вам не стать до по­мочі се­ля­нам в цій справі? Ба­га­то се­лянських полів не виг­ноюється. А виг­ной­ка - це ж ве­ли­ке діло. Час би змінить ста­ро­дав­ню сис­те­му об­роб­лю­ван­ня полів, ко­ли в од­ну ру­ку по­ле в то­лоці дар­мує й мар­нується дур­но… Скільки не­по­ча­тої праці! Скільки діла!