Обитель героїв

Під час Великих Устричних воєн постачав обидві воюючі сторони диверсійними загонами «безсмертних», вправно спустошуючи найближчі цвинтарі. Після підписання Поганого миру присвятив три роки теоретичним дослідженням.

Пречудово грає на лютні та бомбілумі.

Знавець древньої поезії. Неодноразово піднімав поетів минулого з єдиною метою: обговорити канони пейзажної лірики.

Чесний, винахідливий, законослухняний. Тонка душевна організація.

До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.

Санчес Панчоха, злодій. Точний вік невідомий. Місце народження невідоме. Батько невідомий. По материнській лінії походить із горян Рагнарської ущелини, але відомості розпливчасті. Експерт із запірних пристроїв, володар почесної грамоти Синдикату Маландринів. Тричі судимий; тричі виправданий за браком доказів. Чотири роки тому, переїхавши до Ятриці, вступив до громади обелярів або сусунітів; за рік покинув місто, разійшовшись у поглядах з П'єром-Бенедиктом Хитавицею, прем'єр-пастирем громади. У злочинному середовищі користується повагою за майстерність, але, за чутками, одночасно зі вступом у сусуніти зав'язав (недостовірно).

Суперечливий, глузливий, непередбачуваний.

Улюбленець жінок.

До Ордену Зорі вступив за власним бажанням.

Герман фон Шмуц, син Хальдріґа Розбійника та Елен Вінценської. Двадцять два роки. Племінник барона Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу. Стратег-універсал з вищою освітою. З відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі, факультет фундаментальної стратегії.

З батьком у конфлікті…

CAPUT V
«Гей, в похід, мої друзяки, гей, невдахи-харцизяки – дурень буде отаман…»

Впустивши папери на стіл, барон відкинувся на спинку крісла.

Чорнота апартаментів вселяла меланхолію й поганий настрій. Короткі біографії квесторів ні на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нічого не дало, про що повідомлялося в окремому рапорті. Воза з тілами квесторів начебто дракон хвостом змахнув. Магічними способами трупи не знищували й не перекидали у просторі: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засікли б миттєво. Стара заковика: «Немає трупа – немає справи». Якби не випадкова знахідка обсервера із записами, якби не героїчний вчинок вігіли, котра ризикнула зчитати залишкові еманації аури… Квесторів оголосили б зниклими безвісти, убивство вважали б недоведеним, а отже, і слідство велося б абияк.

На що зловмисники й розраховували, вивозячи тіла вбитих.

Барон заплющив очі. Темрява під повіками заспокоювала, на відміну від кімнати-чорнильниці. Інфернальна гармонія сфер в особистому користуванні. Генеральний психот Приказу, наймиліший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесідах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу відпустку на водах.

Або короткий, але гіркий запій.

Барон розплющив очі й зітхнув. Відпустка, запій… Пустопорожні мрії про прекрасне. Машинально перебираючи папери, він наткнувся на ще один конверт, якого раніше не помітив. Адреси, прямої чи зворотної, на конверті не було. На лицьовому боці в червоному сургучі красувався відбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаємниченої більш ніж ясний: небезпека. Плюс трохи панібратське застереження: «Не клацай дзьобом!»

У Всевидющому Приказі пакети завжди підписували. Натяки й алюзії тут не заохочувалися. Генрієтта вісточку прислала? Гаразд, подивимося…

Щільний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з відливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.

«Баронові Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.

Ваша світлосте!

Цим поспішаю довести до Вашого відома, що Ваш брат Хальдріґ – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долі власного сина. Втім, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже відомо, що Герман необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак, як близькому родичеві загиблого, а також як обер-квізитору Всевидющого Приказу Вам буде цікаво довідатися про додаткові обставини, що мають стосунок до даної справи…»

– Агов, світлосте!

Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа – це занадто навіть для лагідного аскета.

– Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.

У дверях, загородивши весь отвір, а тім'ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні – й такі нетутешні на Чорній половині! – зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…

Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.

– Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…

– Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…

Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.

– Даремно, – немов підслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.

Ступив за поріг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речі, гроші й навіть просто слова через поріг вважається поганою прикметою.

– Даремно зобиджаєш, світлість. Є в нас із тобою й наші, і не наші. І лихо є, одне на всіх. Ідеш, чи як?

Він і досі посміхався: спокійно, доброзичливо.

– Як вас кличуть, добродію?

– Це тебе кличуть, світлосте, – бадьоро відрапортував рудий дурень. – Не в'їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай разсольчику спроворить…

– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитині, роз'яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?

Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.

– Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!

Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.

– Так, я барон. А ти, Коше, хто?

– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…

– Слухай, малий, ти мені всю печінку…

– О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…

Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомо-люпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»