Обитель героїв

– Розплідник у вихідні зачинено, – Месроп зволив згадати про дні тижня. – Провідники роз'їхалися по домівках: пити вино й любити милих жіночок. Живуть вони здебільшого за містом. Навіть якщо я розпоряджуся сплатити понаднормові, щоб полегшити псарям зайву роботу – поки ти розшукаєш кого-небудь, поки домовишся…

Він правий. Слід прохолоне, його затопчуть, на сліду кицька з'їсть горобця, створить відволікаючі перешкоди. Треба поспішати.

– Слід може взяти хтось із некромантів.

– Може, голубонько. Але чи багато некротів погодяться співпрацювати з нами? Нема чого шкіритися, я тобі неабихто, таких, як я, одиниці – і то за щастя…

Натяки на своє темне минуле Месроп Серкис, для старих друзів – Месроп Кликуша, до служби в ТТ – некролог широкого профілю, сприймав спокійно.

– Гаразд, Мантикоро, користуйся, поки я живий. «Мертвий рядок» найкраще беруть малефіки. Не питай, чому, інакше по закінченні справи замість відпустки відправлю в скрипторій. Розділ «Кров'яний слід», підрозділ «Верхнє чуття», інкунабули з шостої по дев'ятнадцяту.

Товстун мрійливо примружився, звів куценькі брівки і забубонів:

– Не має жодного значення, що саме малефік робитиме зі слідом: виліпить зі слідової глини вольт, спалить у печі, переплавить із чорним склом і піском, після чого втопить, розкришить, змішає із землею і прахом, узятими з могил, старої і свіжої…

Він обірвав тираду, розреготався.

– Старію, голубонько. Стаю балакучий і сентиментальний. Словом, пошукай гарного малефіка. Не знайдеш сама, дзвони в било. Допоможу, чим зможу. Серафим мені не відмовить.

І стрибнув у віконце раніше, ніж Анрі встигла сказати, що все зробить якнайкраще, без сумнівної допомоги лейб-малефактора Серафима Нексуса. Виглянувши назовні, вігіла поцінувала майстерність і ту недбалу зграбність, з якою начальник «підстелив соломки». Четвертий поверх все-таки. А Месроп таки старіється, по всьому видно, що старіється.

Перед дамами хвіст віялом розпускає, лисий фанфарон.

– Месропе! Чекай!

– Добродійко, ви зловживаєте нашою дружбою! – долинуло знизу.

Начальник став ввічливим. Погана ознака. Головний біль повернувся, але в Анрі не залишалося вибору. Вона склала пальці умовним знаком «алюр-два-т» і виставила руки у вікно. Долоні обпекло поривом вітру; мить, і крихітний інстант-образ начальника виник на підвіконні.

– Я підвісила обер-квізитору фон Шмуцу «мушку», – не чекаючи, поки мініатюрний Месропчик зробиться втіленням вселенських лих, випалила Анрі. – Сьогодні вранці, у готелі. Під час першої зустрічі.

Почувши знайоме смачне слово, з-під карниза звісився відважний павучок. Гойднувся вниз, бажаючи доброю прикметою підбадьорити й заспокоїти.

– Навіщо? – запитав міні-начальник, який ледь мерехтів. – Ні, стривай… Звичайну чи «злодійку»?

– «Злодійку», – чесно зізналася вігіла.

– Гм-м… І що, добродійко, подвигло вас на фасцинацію співробітника Всевидющого Приказу? Зауважте, несанкціоновану фасцинацію! Я слухаю.

Фасцинацією, або «заочним зачаруванням», у Трибуналі йменувалася точкова підсадка свідкам або інформаторам часток особистої мани, що формує зв'язок між вігілом (вігілою) і об'єктом фасцинації. Такі частки називають «мушками», за аналогією зі штучними родимками, улюбленою прикрасою кокеток.

«Мушка-злодійка» відкривала таємний доступ до об'єкта поза його бажанням.

Звісно, магам ніхто «злодійок» не підвішував, – ризик миттєвого викриття множився на ризик відторгнення «мушки» ревнивою маною об'єкта. Але у випадку зі звичайними людьми ця штука незмінно спрацьовувала.

– Всевидющий Приказ не квапився сповістити нас про трагедію в готелі, – коротко доповіла Анрі, розуміючи, що від переконливості доведень залежить не одна лише її кар'єра. – Наші локатори зовсім випадково засікли нехарактерно забарвлений викид мани. При першому знайомстві обер-квізитор фон Шмуц виявив недоброзичливість і відсутність доброї волі. Тому, ще до наказу про спільне розслідування, я вирішила, що в разі замовчування ним частини відомостей буде доцільно…

Крихітка-товстун пройшовся по підвіконню з кутка в куток. Обличчя його зробилося дзеркальним, немов укрилося амальгамою. Начальник думав.

«Покірную голову меч не бере, – невлад пригадалися слова вуличної пісеньки, авторство якої приписувалося великому Адальберту Меморандуму, – гарячеє олово глотку дере…»

– Чому ви, добродійко, не зняли «мушку» після наказу про співробітництво?

– Забула. А пізніше ми виявили обсервер, і… Даруйте, пане голово. Готова прийняти будь-яке стягнення. Накажете зняти незаконну фасцину?

Загаявшись із відповіддю, крихітка жестом руки підманив павучка. Видерся на спину мухоїда – це здалося вігілі символічним з огляду на тему бесіди – почухав потилицю і раптом підморгнув з грайливістю завзятого пройдисвіта.

– Ні в якому разі, голубонько. Облишити й залишити. Об'єктові не повідомляти, тримати в таємниці. У разі необхідності використати фасцину за призначенням. Із прокуратором Цимбалом я домовлюся, не турбуйтеся. Тепер наказую: марш спати! Без заперечень. Бліденька ти, голубонько, як сама знаєш хто… Іди спати, а я піду працювати й тобі заздрити! Не поминай лихого!

Верхи на восьминогому скакуні він гайнув за вікно.

Незабаром почувся тупіт копит і рипіння коліс карети.

Перш ніж іти додому виконувати наказ, Анрі спалила на транс-лампадці копію рапорту. Було ясно, що серед різномастих королів, що чекають на її начальника, виявиться й король чирвовий – схожий на мавпочку хитрун Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

Агов, Мантикоро! Чи не хочеться тобі побувати у світському товаристві, куди їздить ночами безпосередній твій начальник?

Ні.

Анітрохи не хочеться.

* * *

…Ти спиш.

Ти стоїш перед вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна. На тобі світло-кремова сукня, вишита перлами, схожими на зуби боса Месропа. Ліф зашнуровано хрест-навхрест рубіновими «косами» із вплетеною ниткою, аспідно-чорною. Шнурівка нагадує очі Гіббуса, твого улюбленого віслюка, у хвилини небезпеки. Пишна подовжена спідниця переходить в збірчастий шлейф. Шлейф не нагадує нічого.

Його тримають шість карликів-пажів з восковими, ляльковими личками.

На твоїй голові вінець.

Важкий.

Ти – наречена. Поруч стоїть наречений, Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. Рясніють стрічки, банти, мережива, золоте шиття та коштовне каміння, що робить барона схожим на причепурену жінку. Записний чепурун, манірний франт, а зовсім не залізний слуга порядку, яким ти зустріла його в «Притулку героїв».

Від нареченого пахне шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

Витончена, безневинна шпажка висить на поясній портупеї.