Обитель героїв

Здоровань розплився в ніяковій посмішці.

– Тами шо… Ми завсігди… Знадоблюся, тільки гукніть…

Дивлячись на рудого, барон нагадав собі, що перлина ховається в слизькій плоті молюска. Що урок можна дістати від випадкового перехожого. Що філософи давнини багато в чому праві… У чому саме праві філософи давнини, він розмірковувати не став, цілковито зосередившись на трьох китах сьогоднішнього огляду.

У квестора Джеймса Рівердейла занадто дешева зброя.

У квестора Лайзи Вертенни занадто новий гардероб.

У квестора Агнешки Малої занадто непотрібне зілля.

Десь поруч вертівся четвертий кит, всупереч традиційній космології. Конрад відкинувся на спинку крісла, дозволяючи думкам текти вільно. Трирука тінь, майстри б'ють злодія… Під ногами валяються «Стратагеми» Германа… «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги» … Якщо пам'ять у черговий раз не підводить, це навчальні посібники бакалавратури факультету фунстрату… На водах у Літтерні племінник у перервах між легкими фліртами обурювався, що видання давно застаріли, що у світлі останніх досягнень стратегії… Племінник, стратег-універсал з вищою освітою… Магістратуру закінчив з відзнакою…

Четвертий кит вигнув спину і вдарив хвостом.

У квестора Германа застарі книжки.

Залишалося чекати, не кваплячи подій, поки на четвірці дивних китів утвориться твердь розуміння.

– І що тепер робитимемо?

– Гадаю, Всевидющий Приказ вжив заходів для пошуку зниклих, – особливої впевненості в голосі графа не відчувалося. – Я правий, бароне?

Конрад скреготнув зубами. Вони не знають. Вони сподіваються. Роль горевісника – із програшних, після такої оплесків годі очікувати. Зараз був би дуже доречний другий келих рому, проте негідник-хазяїн кудись завіявся.

Обер-квізитор стомився. Голосно хруснув пальцями, збираючись із духом. Пройшовся по залі, зупинився біля каміна.

– Я не маю права розголошувати службові відомості. Але… З жалем мушу повідомити… Словом, особисто я не розраховував би побачити наших близьких живими.

– Ви… ви впевнені?!

Обличчя графа сполотніло, рум'янець збіг із щік. Шкіра натяглася, загострюючи вилиці. Такого Рівердейла барон ще не бачив. Навіть у провулку, де старого грабували й ображали.

У кутку тихо плакала Аглая Вертенна.

– убили?! – хрипко видихнув Кош Малой, подавшись уперед. – Убили сестрицю?!

Намисто на шиї здорованя лопнуло від ривка, камінчики та мушлі застрибали по підлозі.

Барон мовчав. Він не міг відірвати погляду від графа. Здавалося, старого от-от спіткає удар. Або в нього почнеться напад падучої. На чолі виступили намистинки поту, ліва повіка смикалася, тіло дрібно тремтіло. Однак Рівердейл упорався з цим. Складалося дивне враження, що падуча справді мала місце, але граф придушив напад неймовірним зусиллям волі. Чути про подібне вміння баронові не доводилося.

– Діток наших убивати? Ні за що ні про що? Ні, не подарую…

Баба перестала плакати. Єдине око Аглаї Вертенни свердлило присутніх, намагаючись дістати до нутра, до серцевини.

– Самі знайдемо!

– З-під землі дістанемо. І в землю закопаємо.

– Я з вами.

Це все, що сказала Марія Форзац.

– А ти, світлосте?

– Світлість, єдине наше світло у віконці… – буркнула злісна карга. – Ми з краю світу їдемо, квапимося, а тут така шишка, при виконанні… І їхати нікуди не треба. Нема щоб попередити діток, стримати, надоумити… Світоч задрипаний…

– Люб'язний Коше, дорога Аглае, дайте баронові спокій. Його становище незавидне. З одного боку, його спіткало нещастя, як і всіх нас. З іншого – він співробітник Всевидющого Приказу при виконанні. Незалежно від особистих симпатій він зобов'язаний розцінити наші самостійні дії як протизаконні. І вжити відповідних заходів. Я правий, бароне?

– Не зовсім, графе. Ви були б праві, якби не одна важлива обставина. Дозвольте, я зачитаю вголос…

Конрад узяв доставлений ліктором пакет і зламав печатку.

* * *

«Наказ № 352/14:

У зв'язку з тим, що обер-квізитор першого рангу Конрад фон Шмуц є близьким родичем зниклого безвісти Германа, лицаря Ордену Зорі, наказую:

Відсторонити обер-квізитора першого рангу Конрада фон Шмуца від дізнання у справі № 572/90 і відправити в оплачувану відпустку до відкликання.

Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу».

Барон витримав коротку паузу.

– Перебуваючи у відпустці, відсторонений від дізнання, у приватному порядку, з огляду на важливість отриманого всіма нами листа… – Конрад витяг з-за обшлага недочитанне послання й помахав ним у повітрі.

– То ти з нами, світлосте?! Ну, тоді ми їх, гадюк, точно… Знайшов! Він мене знайшов! Вистежив! Світлосте, рятуй! Зжере!

Мало не збивши барона з ніг, здоровань притьмом рвонув до каміна і спробував забитися всередину. На щастя, камін не топився. У дверях Чорної зали, схиливши лобату голову набік, спостерігав за всім, що відбувається, складчастий пес Марії Форзац.

Псові було нудно.

– Лю, місце! Не бійтеся, він вас не зачепить. Ви, сподіваюся, не некроб?

Слово «некроб» збентежило рудого. Обер-квізитора – також. Однак перепитувати ніхто не став. Поки пес поважно дибав до крісла хазяйки, демонструючи цілковиту байдужість до всіх присутніх, Копі старанно втискався в камін, зігнувшись у три погибелі. Сам же барон на мить ніби випав з реальності. Винен у цьому потьмаренні свідомості був злощасний лист.

Останні рядки, які обер-квізитору вдалося прочитати лише зараз.

«..Доводжу до Вашого відома, що Ваш племінник разом з іншими квесторами сезону був помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину Ви мусите знати.

Із завіряннями в найглибшій до Вас повазі,

Ікс.»

Струнка версія про Чорного Аспіда, надто зухвалого й не обтяженого зайвою повагою до «Пакту про нейтралітет», розсипалася на очах, як Вежа Таїнств під напором заклинань Просперо Кольрауна. Але уламки вже ворушилися, відрощували в'юнкі ніжки й бігли одне до одного, складаючись у мозаїку версії нової – де було місце і спритному Аспіду, і некромантам Чуриха, і ганебним зв'язкам квесторів…

– Доброго… ранку? Дня? Мені хазяї… казати: мені йти на ви. Сюди. Так?

У двері бочком протиснувся незнайомий суб'єкт, одягнений відповідно до обстановки: в усе чорне, від м'яких черевиків до крислатого капелюха. Реттійська мова була для гостя вочевидь не рідною. Конрад мимоволі заходився складати словесний портрет: обличчя одутле, ручки пухкі, очиці бігають. Звислі сиві вуса контрастують із густими темними бровиськами, що зрослися над переніссям в одну лінію. Мішкуватий плащ-балахон приховує статуру. Вік…