Обитель героїв

– Дуже прошу вас висловлюватися ясніше. Щоб уникнути чого?

– Та що ж ви жили з мене тягнете?! – викрикнув горбань і підвівся на стременах, зробившись вищим. – Не можна допустити, щоб вона потрапила до рук Чорної сторожі! Не можна допустити повернення крепундії в Майорат! Якщо зі мною трапиться лихо, благаю: нехай Дозор розбереться!

– Заспокойтеся, вони не посміють напасти. Нас більше, ми добре озброєні…

– Ви думаєте, їх усього четверо? – Рене з гіркотою гмикнув.

«Чого ж ти раніше мовчав, сучий сину?!» – хотів сказати барон, але прикусив язика. Витримка фон Шмуців, крім братика Хальдріґа, славилася споконвіків. Не дивно, адже на гербі роду, де було зображене червлене поле бою і сталеві ножиці, сяяв розважливий девіз предків: «Сто разів відміряй!»

Хіть-не-хіть доводилося відповідати.

Дорога так само повільно повзла вгору. Здавалося, до вершини пагорба рукою подати – аж ні, вершина манячіла попереду, дивовижним чином віддаляючись у міру наближення до неї подорожан. Над головами, у височині, кружляв орел-скоропад, видивляючись здобич.

– І скільки їх?

– Не важливо! Важливо, щоб крепундія дісталася Дозорові Сімох. Це дивовижна сутність; гадаю, єдина серед подібних. Вона схожа на зуб. Я такий собі чарівник, але я все-таки пульпі-дор. Розумієте: зуб!

Барон мимохіть кивнув, намагаючись не дратувати запального горбаня.

Що тут незрозумілого? – зуб, він і є зуб…

– Зовні – тверда кістка, всередині – м'яка пульпа. Жива! І вона вмирає. А я не в змозі проникнути всередину, допомогти, вилікувати… Це головне з умінь пульпідора, але я не можу! Натомість вона ночами сама приходить до мене. Зводить з розуму, навіває сни; я замкнений у темниці кошмару. Я змушений проживати її життя знову й знову, знаючи трагічний фінал заздалегідь!

Рене забивав фрази, як цвяхи. Він повернув голову до барона: навіть шори не зуміли спотворити схвильованого, зосередженого обличчя. Різко проступили вилиці, брови вперто зведені до перенісся. Овал Небес! Горбань не бреше: медальйон дійсно навіває чужі сни. Вночі він був на шиї Конрада. Он звідки з'явився спійманий Тирулегою снуль!

– Вона вмирає, я відчуваю. їй треба допомогти! Це неймовірна цінність, але якщо вона повернеться в Майорат або потрапить у лихі руки… Умирати, служачи ідолом для тупих шибайголів і посміховиськом для навколишнього світу? Умирати, ставши предметом вивчення для холодних, байдужих метрів Високої Науки? Це гірше за всі яруси геєни, разом узяті! Ось чому я наполягаю на переданні крепундії Дозорові Сімох. Тут треба рятувати, а Капітул Дозору краще за інших розуміє, як це непросто: рятувати. Я також готовий дати будь-які необхідні свідчення…

Рене затнувся й тихо додав:

– Якщо залишуся живий.

«Він підвищив голос, коли завів мову про можливу смерть артефакту, – відзначив барон. – Він говорив про медальйон так, немов у нього на руках умирає кохана жінка чи дитина. Жива істота. І горбань, не маючи змоги цьому зарадити, в розпачі шукає рятівника, чіпляючись за соломинку надії. Аби отримати допомогу, він піде на все…»

Із-за гребеня пагорба з'явилася вервечка білих постатей, і по спині барона пробігла зграя мурашок. Істерика Рене, якась кре-пундія, схожа на зуб, а тепер – загадкові мандрівники, що дуже нагадували процесію лиховісних мерців у саванах!

З огляду на близькість Чуриха, звідки ці добродії з'явилися…

За мить Конрад розреготався і тричі сплюнув через ліве плече – добре, що блідий, як смерть, пульпідор їхав по праву руку від нього. Саме так належало віддавати шану паломникам-харизма-там зі знаменитого ББС: Блідого Безглуздого Сонму. Головним догматом Сонму було заперечення будь-якого сенсу в будь-чому. Харизмати стверджували, що лише усвідомивши цілковиту нісенітність власного існування і будь-яких своїх дій, людина здатна знайти притулок на великих грудях Бабусі Харизми.

У відповідь на запитання, навіщо прагнути до бабусиних грудей, якщо сенсу однаково ні в чому немає, брати, як правило, без зайвих слів закасували рукава ряс і лізли битися. Тому співробітникам Всевидющого Приказу рекомендували уникати філософських диспутів із цими здебільшого безневинними диваками. Головне не наступати харизматам на улюблений теологічний мозоль, а екстравагантність – вона інтересам держави не суперечить.

Наблизившись, члени сонму, як по команді, вихопили з-під балахонів різнобарвні бубни і, пританцьовуючи в крейдяній пилюці, ритмічно затягли:

– Харі-харі-ризма-а! Харі-харі-ризма! О, бабусю, до тебе подаюся! Харизм-а-а-а!..

Барон гідно поцінував запопадливість прочан: у безглуздості їхніх дій важко було засумніватися.

– То ви візьмете крепундію? – наполягав пульпідор.

– А чому я?!

– Я знаю, профоси Дозору свято дотримуються конспірації. Але мені ви можете довіритися з чистим серцем.

– Овал Небес! Чого б це я став вам довірятися? І хто вам сказав, що я – профос Дозору?!

– Світ не без добрих людей…

Рене потупився, не бажаючи відкривати імена добрих людей, але барон уже все зрозумів. Випадково підслухана розмова за стіною: «Він у цьому… як його… у Дозорі служить…»

Прислужився рудий, нема чого сказати!

– Вислухайте мене, пане Кугут. Вас ввели в оману. Кош помилився, він такий неуважний, а ви його неправильно зрозуміли, – барон намагався говорити виразно й повільно, наче з нерозумною дитиною. – Якби я був профосом Дозору Сімох…

– Гаразд, можете зберігати інкогніто! – гаряче перебив барона Рене. – Я не наполягаю. Але все одно візьміть крепундію собі. Ви не маєте права відмовитися! Тому що це – Омфалос! Пуп Землі! Святиня Чорно-Білого Майорату!

І горбань переможно витріщився на обер-квізитора.

* * *

У кабінеті, куди грос привів трійцю втікачів, товклося двоє міцненьких, доладно збитих чарівників-близнюків. Зовнішністю вони скоріше нагадували викидайл із шинку або підмайстрів кожум'яки, аніж некромантів і знавців Високої Науки. Ці двійко знову розбудили в пам'яті вігіли розповідь злодія Гвоздила, і вона пильно вдивлялася у братів, запам'ятовуючи на майбутнє. На перший погляд чарівники займались переставлянням лампад на стінних полицях, – безглузде заняття в приміщенні, й без того освітленому цілком достатньо – але, коли Ефраїм жестом відіслав обох і Анрі почала розглядати оздоблення кабінету, вона зрозуміла, що ніякі це не лампади.

На полицях стояло десятків зо два флаконів – фігурно витягнутих у формі надгробного обеліска заввишки як вказівний палець. Навдивовижу прозорі, ледь крижанисті, зроблені з дивного, молочно-блідого скла, флакони були закупорені пробками-світляками. Кожен світляк давав промінець синюватого, неприємно гострого світла, спрямований строго вниз, у центр денця. На місці, куди падав промінь, утворюючи мерехтливий пен-такль, сиділи, скорчившись, крихітні люди – чоловіки й жінки, тужили в крижаних казематах, затуливши руками голови та ввіткнувшись обличчям у коліна.