Обитель героїв

– Перепрошую, пане. Кличуть.

Тирулега мовчки кивнув, гойдаючись у сідлі.

Щойно Конрад порівнявся з фургоном, з-за спини візника боязко визирнув пульпідор, безглуздо крутячи головою – точнісінько гидкий лебідь-вертиший.

– Я вас слухаю, пане Кугут.

– За нами стежать?

– Не хвилюйтеся: вершники зникли, а я їду так, щоб заступити вас, якщо буде потреба.

– Ми під'їжджаємо до рубежів Майорату?

– І Чуриха. Залишилося небагато.

Дорога гадюкою-альбіносом виповзала на вершину крейдяного пагорба. З-під копит летів білий пил, борошном осідаючи на одязі, на полотні фургона, на мордах карликових битюгів. Лівий обурено чхнув, збившись із кроку.

– У такому разі я бажаю переговорити з вами сам-на-сам.

– Пане, ми поспішаємо, і привалу робити не будемо.

– Негайно! Це питання життя і смерті!

– Та кажи, як є, тут усі свої!

Пропозицію рудого Рене проігнорував.

– Це важливо, ваша світлосте! – в горбаня сіпалася ліва повіка. – Поки не пізно…

Барон вагався. Випадковий попутник з самого ранку був схвильований і тепер, здається, зважився вилити душу. Чим? Щиросердим зізнанням? А якщо одкровення «зубаря» гроша ламаного не варті? Конрад потай відзначив, що сумувати за Ген-рієттою Кукіль, бажаючи, щоб вігіла опинилася поблизу, входить у нього в звичку. Накрила б екраном, і конфіденційність забезпечено.

Як там вона, у Чуриху? – мовчить, а могла б надіслати звісточку…

– Ваша світлосте!..

– От же ж кліщ! Учепився до задниці й гризе… – почулося із надр фургона бурчання Аглаї Вертенни. – Ви б поговорили з ним, га? Коли чухні наплете, то в око можна засвітити… Хоч якась розвага…

– Нам не слід затримуватися, пані.

– І не треба. Нехай візьме у ворони плащ із капелюхом…

– У кого візьме?

– У пана Тирулеги! Перевдягнеться, на коня пересяде – рідна мати не впізнає. Меліть язиками хоч до завтра! Аби тільки я вас, пройдисвітів, нечула…

«Міг би й сам додуматися, – поморщився Конрад, пришпорюючи кобилу. – Перевдягання та конспірація – це ваша іпостась, пане обер-квізитор! Утерла вам носа баба. Сором! А горбань уміє бути переконливим. Сподіваюся, розмова варта всіх цих викрутасів».

Ловець снулів погодився без умов: либонь, уже пожалкував, що сів на коня, і не заперечував проти того, аби проїхати частину шляху в фургоні. Спостерігаючи, як Кош притримує волохатих конячок, барон запізніло зачудувався: рудий чудово впорався з битюжками, і ті відповідали йому любов'ю. Але ж коні бояться перевертнів! Це загальновідомо. Звичайно, згодом їх можна привчити, але щоб отак, відразу…

Переодягання зайняло не більше п'яти хвилин.

Незабаром з фургона виліз Рене в балахоні та капелюсі енітимура, із шорами на голові, видерся на вороного жеребця – і фон Шмуц жестом запросив його від'їхати вперед кроків на тридцять. Мимохідь озирнувшись, Конрад побачив, що Аглая Вертенна не спить у фургоні, як обіцяла, а влаштувалася на передку поруч із гомолюпусом. Руки вредної баби, як завжди, перебували в безперервному русі. Права спритно крутила дивну штуку, схожу на веретено, а ліва жила окремим життям, стискаючись у кулак і знову розтискаючись. Згадалося нічне: «Бийте його, гадюку! Він нашу кобилку вкрав!»

Барон з радістю, не гідною дворянина й кавалера, зрозумів: у разі чого, веретено без промаху полетить у потилицю пульпідора.

– Отже, що ви хотіли мені повідомити?

– Кордон Майорату близько, а вони, поза сумнівом, мене вистежили, – Рене нервово облизав губи. Він намагався огледітися в усі боки, але шори рішуче припинили цю спробу. Обмеженість поля зору нітрохи не заспокоїла Кугута. – Я повинен зараз же передати крепундію представникові Дозору Сімох. Аби уникнути…

– Передати що?!

– Крепундію!

– Ви говорите про медальйон?

– Так! Так!!!

Маленький загін рухався схилом пагорба, і випадковому спостерігачеві могло б здатися здалеку, що жменька мурах дря-пається зрізом важкенької головки бринзи. Втім, випадкових спостерігачів із поетичною уявою катма, а про що думали спостерігачі невипадкові, залишилося загадкою.

* * *

Анрі здивовано дивилася на Терца. З вигляду лжестряпчого можна було запідозрити, що він збирається просити про негайну евтаназію.

– Прошу про поблажливість, ваше чорнокнижництво. Але ризикну взяти під сумнів ваші… Е-е… постулати…

– Сміливіше, друже мій! – підбадьорив його Ефраїм. – Пам'ятайте, ви вже майже член нашої тісної некрообщини! З платнею…

– Дякую за честь. Я щодо м'яса. Ви стверджуєте, що м'ясо ходячий мрець може взяти лише з дозволу… Мого двоюрідного дядька Ляшвіца минулої зими погриз упир з Ходринського цвинтаря. Вухо з'їв, скотина, і півфунта філейних частин. Без солі, щоправда, але за втрати м'яса поручуся. Отож, я з усією відповідальністю заявляю, що дядько добровільно не давав цьому мерзотникові дозволу на вживання в їжу вищезгаданого м'яса. Хіба цей факт не суперечить вашим заявам?

– Нітрохи, голубчику! Анінайменшою мірою! Ви просто плутаєте піднятого з повсталим… Відчуваєте різницю? Одного піднімають силою, звідси певний ряд обмежень. Інший встає сам, волею збігу обставин, звідси інші рамки поведінки, інші стимули…

Гросмейстер, не соромлячись, витер масні руки об халат. Переодягтися він і не подумав, з'явившись із будуара в їделну, як був, у халаті й тюбетейці, що вже нікого не дивувало. Обличчя старця палало від збудження: так радіють лише безневинні діти й щирі адепти Високої Науки, які осідлали улюбленого коника.

– Ось, дивіться… Тим більше, колеги, це має відношення до наших подальших спільних досліджень… Ви в курсі тонкої структури особистості? Три джерела, три складові частини? Три «супутники»?

– Тінь, Ім'я, Сяйво? – продемонстрував ерудованість малефік.

Присунувши до себе сільничку, перечницю і пляшечку з яблучним оцтом, Фрося зрадів, наче знайшов таємне знання в надрах гори Равенклюхт.

– Саме так! Значить, трійця «супутників» … – він висипав трішки перцю на стіл і поставив перечницю, вирізану у вигляді стиснутого кулака, на чорний пагорбок. – Що є тінь, вона ж «умбра»? Тінь є проекція тілесної частки об'єкта на тканину світобудови! Я не надто складно висловлююся, колеги?

– Нічого, – за всіх відповіла вігіла. – Ми потерпимо.

– Чудово! Отже, що ми бачимо в тіні особистості? А бачимо ми всі етапи існування фізичного тіла об'єкта, дані нам у сукупності! Від народження до жменьки праху наприкінці… Переходимо до наступного супутника, – на купку білої солі опустилася череп-сільничка. – Що є ім'я, воно ж «номен»? Ім'я є проекція особистісної частки об'єкта на тканину світобудови. Що ми чуємо в імені? В його тугих вібраціях ми чуемо мідні сурми успіхів, ревіння вогню невдач, хулу і славу… Бо «Пепін» у випадку пекаря вібрує зовсім інакше, ніж у випадку імператора. І, нарешті, третій супутник: «сяйво» або «канденція»!