Обитель героїв

– Життя! – хором відгукнулися малефік з вігілою.

Ефраїм зітхнув, випромінюючи всесвітню скорботу.

– Фі, колеги… І ви теж… Нічого подібного!

– То про що ми тоді говоримо? Хто ворог?!

– Смерть!

* * *

– Ви пропонуєте мені взяти на зберігання святиню Майорату?!

Повзуча Благодать! Четвертий день підряд барон нагадував сам собі легендарного Діда Мозаїка, що заповзятливо викладає на куполі храму картину: по водах світового потопу пливе трипалубний ковчег із врятованою від загибелі звіриною! – а прокляття демона Тортураля змушує шедевр щоночі осипатися шматочками смальти, спонукаючи Діда до подальшої праці… Але зараз, хвала небесам, перекладати весь візерунок не було потреби. Підкинуті сюрпризи легко зімкнули краї, вписуючись у зображення.

Конрад відчув під ногами точку опори.

Цього, згідно з ученням Медарха П'яниці, було цілком достатньо, щоб утримати світ від перевертання.

Звісно, за навіженим Рене женуться аж ніяк не через виправлений прикус. Горбань примудрився проникнути в Цитадель і викрасти головну реліквію Ордена Зорі, та ще напередодні квесту! Навіщо? Ну, якщо вірити сказаному, бравий пульпі-дор палко жадає передати «крепундію» в руки Дозору Сімох. Аби вберегли, захистили і, головне, врятували. Бо схожа на зуб, а тому викликає безсумнівне співчуття. Злодій-альтруїст? Герой? Ідіот? Ох, і достобіса вас розвелося навкруги: героїв, злодіїв, ідіотів. «Чекай потрясіння основ», – сказав би мудрий пан Терц. Он чого Рене так хвацько відмахувався ретрактором; занадто хвацько для мандрівного медикуса. Поза сумнівами, лицарі Вечірньої Зорі підуть на будь-які хитрощі, аби тільки повернути святиню. Якщо вони порушили екстериторіальність Майорату, кинувшись навздогін злодієві кінно й оружно… Судячи з того, що за ними стежать, добродії лицарі в курсі, де переховується викрадач. Поки загін рухається в бік Майорату, лжекве-сторів не зачеплять: вони везуть Омафалос у потрібному напрямку.

Але варто звернути з цього шляху…

Барон не плекав ілюзій щодо здатності їхнього строкатого воїнства відбити атаку гвардії в чорних обладунках. Так, надто молоді, так, потішні ідеалісти, але молодь жвава й ідеалісти з бойовим досвідом. Рене ясно дав зрозуміти: вороги мають чисельну перевагу. Майорат під боком, аспіди у разі чого й підмогу можуть покликати, вони такі.

Що робити?

І головне: хто винуватий?!

Обер-квізитор гарячково прикидав варіанти. Заявити на повен голос: ми, мов, квестори сезону, Пуп Землі у нас, гіп-гіп-ура! Отже, квест завершено, і Майорат терміново перефарбовується в кольори свіжого молочка? Не пройде. Хоч тричі назви себе Білим Голубом – обірвуть крильця і втоплять у тихих болотах Тітікурамби. Омфалос підступно викрадений і потрапив до лжеквесторів поза територією суверенного Майорату. Це грубе порушення Заповіту, обман і ошуканство. Лицарі Вечірньої Зорі не визнають, що квест відбувся; більше того, справедливо вирішать, що старики-розбійники змовилися з омфало-крадом…

Повернути лицарям такий любий їхнім серцям Пуп Землі з вибаченнями? Чи встигнемо ми порозумітися, коли на нас налетять гнівні ідеалісти? Навряд чи. Чи погодяться лицарі, ображені в найкращих почуттях, навіть одержавши реліквію, відпустити з миром віроломних святотатців? Сумнівно: помста туманить погляд і розпікає серце…

Викликати обіцяну Месропом підмогу?!

Горбань напружено чекав відповіді, а Конрад ніяк не міг прийняти рішення. Видати себе за профоса Дозору Сімох? Взяти медальйон і… Що далі? Застромити Пуп Землі за пазуху і нишком викинути, коли горбань відвернеться? Сумління потім замучить. Людина за цю цяцьку життям ризикувала…

Ошукати Рене було б ницо й не гідно дворянина.

– На превеликий жаль, я змушений вас розчарувати, добродію. Представник Дозору Сімох із вдячністю прийняв би від вас святиню. Але повторюю: я не профос. Я зовсім не розуміюся на крепундіях і Високій Науці.

– Хто ж ви? Непутящий гультяй? Отаман зграї розбійників? Вічний Мандрівець?!

Якби слова могли вбивати, барон був би мертвий.

– Я – обер-квізитор Всевидющого Приказу Реттії.

– Не вірю!

– Це ваше право. Але даю вам слово честі: рудий базіка Кош просто переплутав Приказ із Дозором. Він провінціал, даруйте йому…

Горбань сіпнувся, начебто в сідлі раптом проклюнувся таємний шпичак і вчепився юнакові в сідниці. Він повернувся всім тілом і глянув на Конрада з розпачливою надією: ну скажи, що брешеш! Що профос! Інкогніто!!! Ну хоч оком моргни…

Шори обмежували страдницький погляд.

Інакше страждання, розлившись, затопило б світ.

– Якщо ви й далі наполягатимете, то максимум, що я зможу – взяти у вас реліквію на зберігання. За першої слушної нагоди я передам медальйон колегам із Тихого Трибуналу. їм же ви зможете дати свідчення. Гадаю, вігіли розберуться в ситуації не гірше за Дозор Сімох.

Рене похмуро відвернувся. «Звичайно, – поспівчував горбаневі барон, – для нього це страшний удар. Ти впевнений, що знайшов потрібну людину, що сама фортуна звела вас у клієнте-лі, а тут…»

Тим часом процесія прочан заступила їм дорогу.

– У чому сенс ваших мандрів, онуки мої малі? – гучно мовив проводир – широкоплечий здоровань із русявим бородиськом до пояса та лисиною, пофарбованою золотою фарбою.

Від сонця лисина блищала, наче німб.

У роті здорованя бракувало зубів; сплюснутий і перекошений ніс також свідчив про миролюбність вдачі. Безпомилково впізнавши в обер-квізиторі головного, бородань звернувся до нього. Зусібіч у барона очікувально втупилися харизмати: щоки багатьох із них були вкриті рунічними наколками, на зап'ястях і щиколотках – браслети-брязкальця, волосся старанно сплутане в ковтун. Бубни встигли зникнути під рясами, а в пальцях найближчі прочани тепер крутили ла-ланзькі палички для їжі.

Зі срібними, гострющими наконечниками.

– Немає в наших мандрах сенсу, дідуню, – відказав Конрад, пам'ятаючи догмати ББС, а також способи вирішення харизматами спірних питань. – І раніше не було, і далі не буде.

– То ходімо з нами, внученята! – просяяв здоровань. – Порадіємо купно!

– А сенс? – у свою чергу поспитав барон.

Проводир замислився, втрапивши у власну пастку, – і раптом поруч із Конрадом ударив тупіт копит. Хтось скрикнув, пом'янувши Нижню Маму з усіма її виплодками; когось збило з ніг. Барон подумки прокляв запопадливого пульпідора, але втрутитися забарився. Через крах надій Рене Кугут знавіснів: кинув вороного вправо, на узбіччя, оминаючи юрбу прочан, дав коневі шпори і рвонув уперед, повернувшись на дорогу за спинами харизматів. Конрад опинився в оточенні сторопілих від несподіванки людей, і при всім бажанні не міг відразу кинутися навздогін.

Можна було, звичайно, махнути рукою: втікай собі, злодюжко, а ми підемо своїм шляхом.

Але обов'язок співробітника Всевидющого Приказу, нехай і у відпустці, вимагав іншого. Якщо пульпідор втрапить у дружні лапи лицарів Вечірньої Зорі, які напевно крутятся десь неподалік – весь зубний біль людства разом узятий здасться Рене безневинним жартом…

– Р-р-розійдись!

Прочани тупцювалися на місці, впевнені, що сенсу нема ні в чому: ні в крикові барона, ні у втечі, ні в погоні.

Барон озирнувся. Стара, що сиділа на козлах фургона, лише руками розвела: нічого не можу вдіяти. Юрба заслонила мішень від Аглаї Вертенни, а тепер пізно: не дістати.

Зате Кош нарешті зметикував, що відбулося, і вирішив не залишатись осторонь.

– Н-но, мертві! Поїхали! – басом загукав він, азартно хльоснувши битюгів.

І, аби вони стали прудкіші, завив по-вовчому.

Битюги зі схарапудженим іржанням взяли в галоп, немов їм шлеї під хвости потрапили. Баронові на мить уявилася дивовижна картина: рудий вовчисько зубами вчепився у віжки, правлячи кіньми. Ні, Малой, звичайно, телепень, але будь-якій дурості має бути межа… Перекидайся, гомолюпусе! Вовком ти його дістанеш! Але Кош не поспішав обертатися на хижу прудконогу звірину, воліючи репетувати не своїм голосом і гнати коней. Позаду квапилися граф і містрис Форзац, аби з'ясувати причину метушні; з фургона на дорогу вискочив Лю, але гнатися за пульпідором передумав, чекаючи на хазяйку.

Барон зітхнув і зрозумів: якщо не я, то хто?

* * *

– Смерть! Ось істинний ворог вищої некромантури! Загибель людини – ось мішень для наших стріл! Могутній дух, яскраве сяйво, блискуче ім'я – усе впирається в смертність похідного матеріалу! У здоровому тілі здоровий дух! А здоров'я нашого тіла, триста разів, на превеликий жаль, не найкраще…

Пройшовшись кабінетом, Анрі зовсім іншими очами подивилася на флакони з чоловічками. Нюанси теорії цікавили вігі-лу в останню чергу – для достовірної оцінки винаходу бракувало знань! Але перспективи… Що можна робити з тінню небіжчика? Лупцювати на білій стіні, приборкуючи? Навряд чи грос у такий спосіб тішить збочені поривання своєї натури. Приборкування тіні – інструмент, а не мета. Отже, існує можливість прилаштувати чужу тінь до діла… До тіла…