Обитель героїв
Шрифт:
– А ви, власне, що за один?
– А я, власне, лейб-малефік Андреа Мускулюс… Гм… віль-нозапрошений консультант гросмейстера Ефраїма!
– Колеги! Фрося малефіка замовив! Королівського!
– Гіп-гіп-ура!
– Слава Фросі!
– Слава лейб-малефіціуму!
– Дорогий! Любий ти мій шкідник! Зайди в п'яту лабораторію, ми там без вашого брата обстраждалися!
– Головне, не дати шнурки на савані надрізати.
– Чому?
– Якщо родичі надріжуть – усе, не піднімеш. Він, гад, такий важкий робиться…
– А дощику спроворити? Вони
– Дощ, це добре… Дощик-дощик, перестань, в домовині мрець повстань…
– І у гріб червоне яєчко підкинути… Із лляним клоччям…
– За яєчко «ТТешки» тебе самого… За червоне…
– А я нищечком…
– Запам'ятайте, юначе: мета, навіть найблагородніша, не виправдовує сумнівних засобів! Яєчко він… Нищечком він… Ні, піднімайте, будьте ласкаві, як усі! Без підкидних яєць!
– Утік, зараза! Я його зробив, відвернувся, а він, сучий син, на мого коня й дьору!
– Куди?
– Женитися припекло! Свербить йому! До нареченої поскакав! На війну йшов, клявся: повернуся, мовляв! Звідки ж я знав, що він принциповий?
– А наречена?
– Та що їй зробиться, корові? Вона хоч за кого рада… Поки чекала, трьох народила…
– Патологоанатом, хоча й був фанатом, але з любові до пенатів не брав роботи в хату…
– Златоуст! Піїта! Ще!!!
– Після важкої і тривалої хвороби…
– Думай про хворобу! Думай! Сухоти там або джига боцмана П'ю… І руками ось так…
– … Волею долі розлучений з Вітчизною… Незважаючи на тілесну неміч, що переслідувала його решту життя…
– Ти некролог чи благовіст?! На півтора тони нижче! Поглядом, поглядом пронизуй…
– Громада у глибокій жалобі у зв'язку з втратою…
– Уявляй об'єкт… Докладніше, в деталях… І «кренделя» вплітай, із присипкою…
– …Приносить щирі співчуття родині та друзям покійного…
– Вже краще! І руками, руками роби… До речі, кого ховаємо? І добре було б уві сні повторити…
– Уві сні, панове, не треба. Читати уві сні некролог про незнайомого чи малознайомого – до отримання наяву двох взає-мовиключних вказівок. Воно вам треба?
– Пані! Ви мантиса? Яке щастя! Скажіть, а правда, що прочитати уві сні некролог людині, яка вже померла, – до значних витрат?
– І навіть боргів.
– О! Дякую, дякую… Цікаве трактування…
– Пані вігіло, давайте присядемо де-небудь… Заморимо черв'ячка…
– У п'ятій лабораторії? Нас там самих заморять… Черв'ячків…
– Ви, пане малефіку, двожильний! А я їсти хочу! Я не снідав…
– О! «їделна»! М-м… Клянуся Добрягою Сусуном, так і написано: їделна…
– Колеги! Сюди! Я вам столик зайняв!
– Фросю! Тобто, гросмейстере Ефраїм! Як ми раді вас бачити…
– Та йдіть же… Малий неживий товариш, спроворте нам на чотирьох… І кисіль, кисіль не забудьте!..
– Костяниця? Цидонія? Проносний?
– Вівсяний… Люблю кисіль!
* * *
– Як спалося, зубарю?
Здригнувшись, Конрад не відразу втямив, що голос Малого долинає крізь стіну.
Шельма-клієнталь зекономив на перетинки між кімнатами: стіни лише з вигляду справляли враження грубих і міцних. Та й Кош, по правді кажучи, тихо розмовляти просто не вмів.Відповіді пульпідора барон не почув.
– …Будь певен, не поткнуться! Це я тобі кажу! Та ми зі світлістю їх удвох…
Барон почав одягатися, мимоволі нашорошив вуха. Підслуховувати, звичайно, негарно, але не затикати ж вуха восковими пробками, справді? Цікаво, а сусіди чули їхню розмову з ловцем снів? Либонь, могли списати на божевілля.
– …Ага, всією компанією йдемо. До Чорно-Білого. Ну, до Чорних! Від яких ти вчора драпав…
«От торохтілка! – розсердився Конрад, прискіпливо розглядаючи власні нігті. Верхній гачок камзола ніяк не ліз у петельку, а нігті барон жалів. – Зараз першому-ліпшому все й викладе».
– …Аспіда бороти, ось навіщо! Боржок за ним…
У низькому голосі Коша звучала похмура погроза.
– …Ха! З нами зв'язатися – готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…
– У Дозорі?! – раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. – У Дозорі Сімох?!
«І чого він так розхвилювався?» – здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.
– Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, – хихикнув Копі, -точно Семеро і вийде!
За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці – стерпно, а для походу – більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу возда-лося сторицею.
– Медальйон!
– Га?
– Мій медальйон! Зник…
У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.
Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…
– Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, – басив за стіною Кош, заспокоюючи. – Собаку по сліду пустимо…
З'явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.
Конрад поквапився назустріч:
– Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір'ї підібрав.
Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам'ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, – із запізненням дійшло до нього. – Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить – чорний…»