Обитель героїв

Перш ніж допити кубок і піти спати, гросмейстер Ефраїм сказав дивну річ. Принаймні, Анрі не вловила зв'язку між оповіддю про омфалічні теорії та фінальною реплікою некроманта:

– Ці події, любонько, і призвели до того, що я зацікавився некромальною родопоміччю. Так, у людській долі трапляються дивні казуси. Хендрик Високосний падає з балкона, сам або за допомогою доброзичливців, а юний Фрося ламає сімейну традицію, вступаючи на факультет некромантури університету в Патриху. Даруйте, я зовсім заговорив вас. Добраніч!

– Добраніч, ваше чорнокнижництво!

SPATIUM XVII
Сон осінньої ночі, або Чужа душа – темний ліс

…Ти спиш.

Ти стоїш біля поруччя балкона, високо над землею, дивлячись у небо. На тобі старомодний чоловічий костюм: камзол підбитий ватою, стьобані штани до середини стегна, панчохи, туфлі з довгими носами, берет, плащ… Плащ дуже довгий, із щільної тканини в чорно-білу клітинку. Він схожий на гральну дошку для «крультанга», розкриту перед початком партії, коли фігури ще сплять у братській шухлядці, а гравці подумки шлють один одному побажання поганих гамбітів і безнадійних ендшпілів.

Ти опускаєш погляд.

Внизу, на плитах двору, стоїть Конрад фон Шмуц. Він причепурений, як вельможа минулого століття, озброєний церемоніальною шпажкою, з якою вже якось снився тобі у вінчальному храмі. Трохи напідпитку, барон махає рукою, вітаючи або запрошуючи спуститися, і раптом міниться на виду: вузьке довге обличчя обрамляють лляні локони, завиті на кінцях. Міняється й ім'я, точніше, спершу змін зазнає титул: не його світлість, а його високість, не барон, а герцог.

Ти, Хендрик Високосний, дивишся згори вниз на Губерта Раптового, і нічому не дивуєшся. Це просто в Чуриху домоглася успіху, і у ваших тіней відросли двійники – тінь давно померлого магістра, тінь давно померлого герцога, п'ятого з роду д'Естрем'єрів. Ваші імена відкинули в минуле тіні, вузькі, як бойові клинки, глибоко проникли в плоть імен чужих. Така плутанина буває, особливо уві сні. Уві сні трапляється всяке. Потонувши в трясовині видінь, можна виявитися ким завгодно, особливо якщо старий некромант перед сном наплів сім коробів гречаної вовни і збуджений розум трансформує оповідь Фросі в низку образів – віщих, оманливих і нейтральних.

Сон-перевертень, сон-піфія.

Надто яскравий, надто пронизливий.

До твого серця прив'язано струну. Сувору, нещадну, зроблену з отруйного срібла. Тебе нудить від її запаху. Хтось далекий, сміючись хрипким сміхом злої чаклунки, обертає кілок лютні, натягаючи струну дедалі тугіше, підвищуючи звук до вереску, виймаючи серце з грудей, примушуючи нахилятися вперед, над поруччям, через них – спершу в небо, а потім і в землю.

Надокучливо дзижчить біля скроні лінива муха. Дзижчання вплітається в сон, занурюючи в холодні води глибше, ще глибше… Води обіймають тебе до самої душі. Хор співочих янголів, вишикувавшись на горбатому мосту сонця, що заходить, замість гімну «Повстань, зів'ялеє світило!» тягне речитатив Труффальда Сновиди з трагедії «Зоря»:

Що станеться, якщо на ім'я кинуть тінь,
А тінь назвати іменем якимось?
Чи є зв'язок між іменем і тінню?
Гри випадку лякаюче плетіння
Ввижається мені в поняттях неживих,
Що жити хочуть неодмінно…

У очах танцюють склисті хробачки. Це актори: вони розігрують твоє життя від колиски до балконного поруччя. Батько, скромний архіваріус, рано померла матінка, книжки, свічки, герцог, Майорат, струна під серцем, плити під вежею. І все? Так мало?! Ні, ще є «Максими», недавно вкотре перероблені, є «Великий Заповіт», який ти відмовилася скорочувати для публікації, є чернетки й начерки, є три бабусі-ткалі в тісній комірці, вони ще прядуть, веретено крутиться, вертиться…

Вколи веретеном палець – проспиш сто років.

І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!
Не треба!» Але це ім'я без буття
Мені незнайоме.

Життя йде по колу. Нічого до народження. Нічого після поруччя. Крок за поруччя – народитися заново, і знову: батько, мати, герцог… «Максими», «Заповіт» …

Омфалос – пуп землі.

Місце, де ти ще звучиш, навіть якщо всюди – замовкла.

Лопається срібна струна.

CAPUT XVIII
«У запеклому бою я неначе у раю – край дороги ляжу, друзі, і вже більше не встаю…»

Прокинувшись, Анрі довго лежала, дивлячись у стелю. У гостьовій спальні Ефраїма над ліжком не було балдахіна, як у велелюбної Номочки. Зате тут був купол, розписаний побутовими сценами: мчить лісом Дике Полювання, вирує хмільний шабаш на Волосяниці, юрба невтішних чурів ховає домовика, невизнані генії, тріпочучи крильцями, віддають відьму заміж за блудного елементаля…

Що ти бачиш, вігіло?

Небо над поруччям і плити під вежею.

Думки билися на вітрі плащем у клітинку.

Досі дзижчала невидима муха.

Анрі прислухалася, вивчила тембр дзижчання, ввійшла в мана-фактуру й подумки вилаялася так, що якби її почув реттійський візник, почервонів би й згорів від сорому. Це сукала лапками й махала крильцями «мушка», яку вігіла підсадила баронові при першій зустрічі. Якимось чином уночі, перевертаючись з боку на бік, Анрі частково розбудила фасцину, поновивши, нехай і в неповному обсязі, заочний зв'язок з бароном.

Даремно, подруго!

Вібрація фасцини могла переслати частину сну, навіяного стомленій дамі розповідями балакучого гроса, квізу, що відпочиває від трудів праведних. Могло бути й навпаки, але Анрі не бачила жодної причини, чому б фон Шмуцу вночі приснилися магістр Хендрик, герцог Губерт, поруччя балкона і струна, що з вереском тягне за серце.

Уявивши собі, що Конрад фон Шмуц через неї всю ніч стояв на балконі, розмірковуючи про теорії омфалосів, Анрі з усієї сили замружилась і вилаялася ще раз.

Вона підкорилася невиразному пориву, зміцнила зв'язок, оформила дзижчання «мушки» в зображення. Під склепленими повіками спалахнуло біле світло, чорні хрести перекреслили сяйво, тріщини, розриви… Ага, є. Покої дорожньої клієнтели, у вікна заповзає світанок, і барон, незручно задерши голову, розмовляє з кимось, хто примостився на стелі. У руці квіза – кинджал. Анрі зітхнула з полегшенням: усе гаразд. Бесіда, судячи з виразу обличчя Конрада, протікає в спокійній і дружній обстановці. А решта – кинджал, стеля, надто рання для візитів година – у нашому бурхливому житті трапляється не так рідко, як здається більшості перестрахувальників. Та й допомогти баронові, якщо він потребує допомоги, зараз можна в єдиний спосіб: викликавши підкріплення в особі Просперо Кольрауна.

Уява жваво намалювала появу бойового мага трону в дрімотній клієнтелі. Пожежа, землетрус, грім і блискавка, гості стрибають у вікна, хазяїн непритомний… «Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте… Що? Та Генрієтта Кукіль впала в паніку… Розумію: істеричка, нервова дамочка! Смикається, де треба й де не треба…»

Вгамувавши вібрації фасцини, Анрі вирішила поспати ще трішки.

їй приснилася комірка з трьома бабусями. На стелі комірки сидів Конрад фон Шмуц, позіхаючи. Кинджалом він колупав тиньк; із черевця барона соталася чорно-біла кручена ниточка.