Оповідання

«Розщібай па­зу­ху!.. Ану, чи влу­чу?..»

Що во­но та­ке, ду­маю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось од­хи­лив двері й ба­чу: мо­ло­ди­ця си­дить на лаві під вікном, розщібну­ла па­зу­ху, аж пер­са вид­ко, ще й ру­ка­ми її прит­ри­мує, а Кар­по ле­жить на пос­телі і влу­чає жінці в па­зу­ху цу­кер­ка­ми. Ка­хик­нув я.

«А, це ти, Мак­си­ме?
– зрадів Кар­по.
– За­ходь, за­ходь. Ми тут з жінкою ла­со­ща­ми за­бав­ляємо­ся, цу­кер­ки їмо… во­ни, бач, з цук­ру, а цу­кор потрібний для тіла, він йо­го нагріває, як дро­ва піч, і піджив­ляє… На їж і ти…»

Сів я, го­мо­ни­мо. Кар­по нічо­го, на­че за­був на­шу ос­тан­ню роз­мо­ву. Тільки помічаю я, що він щось му­литься. Го­во­рить він, го­во­рить, та все звер­тає на тії цу­кер­ки.

«Я,- ка­же, - жінки не не­во­лю ро­бо­тою… Хай од­ди­ше. Во­на не ху­до­би­на, не ка­торж­на яка, щоб цілий вік свій пра­цю­ва­ти. Тре­ба ж їй спо­чи­ти, тре­ба ж і роз­ва­жи­тись чим. Лю­дині по-людсько­му слід жи­ти».

«Аякже, аяк­же»,- підда­кую, щоб не гніви­ти вже йо­го.

Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жах­нув­ся.

«Та то дзи­гарі, - сміється Кар­по, - кля­тий жид про­дав мені поп­со­вані: по­ка­зує два, а б'є три­над­цять. Хо­ди-но, я тобі ще щось по­ка­жу».

Та взяв ме­не за ру­ку, підвів до стіни й по­ка­зує якусь до­щеч­ку.

«Що ж во­но та­ке?»

«Термометром на­зи­вається. По­ди­вись - і зна­ти­меш, скільки теп­ла в хаті. А ви­не­сеш зи­мою надвір - по­ка­зує хо­лод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «на­що»? Тре­ба ж зна­ти, чи до­волі теп­ла, чи здо­ро­во лю­дині в хаті, чи нез­до­ро­во».

Ну, ду­маю собі, це вже ти по­чав своєї. Піду кра­ще вісь кінча­ти. По­зи­чив со­ки­ру та й з ха­ти.

Коли так над­вечір, - май­ст­рую я ще ко­ло сто­до­ли, чую, - в Кар­по­во­му дворі свар­ка. Щось так здо­ро­во ба­сом лається - і го­лос по зна­ку. Прис­лу­ха­юсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що во­ни за­ве­ли­ся?» - ду­маю собі, та й прис­ту­пивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не про­цинд­рив!
– кри­чить тесть.
– Я їх за­хо­ваю, по­ки не про­чу­маєшся».

«Яке вам діло до мо­го жит­тя й до моїх гро­шей? Не ви мені їх да­ли!» - сер­диться Кар­по.

«Опам'ятайся, Кар­пе! Що ти ви­га­дав: по-пансько­му схотів жи­ти, кров свою одміни­ти? Чи ти спов­на ро­зу­му? Ей, нак­лас­ти б тобі на бідність, щоб знав, як пе­ре­во­ди­ти важ­кою пра­цею за­га­ро­ва­не доб­ро».

«Не по-пансько­му, раз вам ска­зав, а по-людсько­му! Ну, та що з ва­ми ба­ла­ка­ти, од­на­ко­во як з тим кілком!»

«Що ти мені ска­зав?»

«Те, що чу­ли».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бу­вай здо­ров, не­бо­же!»

«Щасливо».

Розсердився ста­рий, грим­нув две­ри­ма, пішов. А Кар­по й собі на­дув­ся, мов індик.

«Йди, - ка­же, - під три чор­ти, об­рид».

Овва! Ду­маю: роз­би­ли глек, а во­но не­доб­ре, бо тесть та­ки час­тенько за­по­ма­гав Кар­па. Прий­де ко­за до во­за.

Минула осінь. Зи­ма в нас то­го ро­ку ста­ла зра­зу - рівна, сніжна. А у селі не за­бу­ва­ють Кар­па, усе йо­го ймен­ня ме­леться й ше­ре­тується. Одні ка­жуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка од­пи­са­ла, а другі при­ся­га­ють, що в нього чи­ма­ло ще ли­ши­лось. Усе, ка­жуть, во­зить щось з міста, за­гор­не­не па­пе­ром. Та й ко­ня стор­гу­вав у іванівсько­го по­па, ще й не аби­яко­го, а за сто кар­бо­ванців. Півсотні од­дав уже, а півсотні по­зи­чає в на­шо­го-та­ки чо­ловіка, ба­га­тенько­го ха­зяїна. Бач, ду­маю, й не пох­ва­лив­ся, дар­ма що то­ва­риш і сусід. Ко­ли се справді - при­во­дить ко­ня. Кінь гар­ний, ра­со­вий, ба­сує, що й не вдер­жиш, ска­за­но - огер. Хва­литься Кар­по, ра­дий та­кий.

«Правда, - ка­же, - де­ше­во ку­пив?»

«Воно-то не­до­ро­го, так інший за ті гроші па­ру ку­пить».

«Е, я люб­лю хоч не­ба­га­то, так гар­но­го».

Того ж та­ки дня запріг він бу­ла­но­го в сан­ча­та й повіз жінку ка­та­ти­ся. Згля­да­ються лю­ди, все се­ло ди­вує з но­во­го ба­га­ти­ря.

На дру­гий день зай­шов я за чимсь до Кар­па, не зас­таю, са­ма йно мо­ло­ди­ця.

«Нема, - ка­же, - мо­го вдо­ма: повіз іванівсько­му по­пові за ко­ня гроші».

Тонко ж ти пря­деш, го­лу­бе, ко­ли на по­зи­чені гроші такі коні ку­пуєш. А про­те повіз, то повіз. Сам знаєш, що ро­биш, мені бай­ду­же.

Коли це вночі, спи­мо ми, щось у вікно - стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Кар­пи­ха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

«Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

«Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

«Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

«Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»

«Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

«Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

«Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

«Хіба ж я не ка­зав?»

Повісив го­ло­ву, мов­чить.

А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

«Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.