Оповідання
Шрифт:
Огонь шулікою перелітав на стайні і комори, розливався, як море. Мов панським гнівом - огневими вилисками заяскрились темні вікна будинків. Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож. Щось закричало на сполох.
У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.
Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:
– Рятуйте! Рятуйте!..
– Наталю, Наталю, та заспокойся ж,- тіпав нею, не розуміючи, Яків.
Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.
І раптово Яків почув,
– Ага! Ось як!
– погрізливо промовив Яків.
Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.
Почалася боротьба, дика, запам’ятлива, захоплена.
Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:
– Сюди! Рятуйте! Сюди!..
Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очі горіли. Задихалась...
Ставало видніше і видніше, як удень.
Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.
– Сюди!
– гукав уже хрипкий голос.
А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:
«Прощайте...щайте... прощав-айте...»
В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.
Крізь грати видко блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев’язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...
Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б’є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.
У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:
– Хіба ж ти не чув, Петруню,- теж почала Петрунею взивати,- хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!
У Петруні холоне серце - правду почуває.
– То оце вже всьому між нами край? Всьому?
– з тоскою запитує він.
Наталя пильно дивиться йому у вічі:
– Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки - тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.
Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди - волосся на собі рвав би.
І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:
–
Неправда! Все це - одні чари.Він сміливо, жагуче бере її в обійми.
І стає диво: чари відразу гинуть... «Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!..» Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...
Кашлянув за дверима дозорець, струснув в’язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.
«А де ж це Наталя?
– озирається Петруня.- Ах, ось де вона!» - поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.
«Де це ми, Наталю?»
Вона осміхається:
«О? А хіба ж ти забув? Це ж золоті будинки. Оті, що... пам’ятаєш?..»
«Так-та-ак!..- пригадує Петруня.- Це оті самі, що як був малим!
– Дивується: - Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках...»
Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.
«Чого вони такі темні, сумні?» - питається у неї.
Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.
«Куди ж це ти?» - з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.
«Я швидко назад вернуся».- Пішла до дубових дверей.
По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:
«Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!..»
Зникає за дубовими тюремними дверима.
Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.
– Що тобі, Петруню, серце болить?
– близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.
– Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться!
– швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.
Кошовий тихо з жалем хитає головою:
– Бідний ти, Бова-Королевичу!
– і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: - Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!
Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.
Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:
Ой ти, Грицю, Грицю, Ти, славний козаче...Двері одчинились - і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...
«Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...
І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити...»