Оповідання
Шрифт:
Хтось голосно позіхнув:
– Оце актьор! Такого актьора...
Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.
– Стійте! Здається, таки починають.
– Сла-ава богу, дождалися!..
Двір прокидається - радість, гомін, давкотня.
– Тихше, тихше! Посідайте!
Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь!
– один одного.
– Посідайте, каменем би ви сіли!
Вщухли.
Жовто світить на сцені злиденний каганець...
Тихо. Ждуть - не чуть.
–
Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:
– Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить.
Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають - мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі - круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг.
У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.
Із-за куліс здавлений голос:
– Тихше, ти, бугай!
Притих.
Двір німіє.
Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:
– Ти шкандалу хочеш? Кажи - ти хочеш шкандалу?
З публіки роздражнено:
– Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи...
Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:
– Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!
– Побачимо!
Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.
Хтось злякано:
– Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..
Пройшла тривога. Зашепотіли.
– Ну, це вже знову почнеться...- хтось безнадійно махнув рукою.
Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.
Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях - розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:
– Уступись, тобі кажу.
Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.
Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.
– Зійди геть!
Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:
– Дядько Митро! Сюди!
– Іди звідціля геть!
– погрозливо казав похмурий бородатий батько.- Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!
Несподівано сварка перелітає в публіку - загули, залящали, заторохтіли - приятелі, матері, діти:
– Геть Марка, хай грає Терешко!
– Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!
– Марко - крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську - Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...
– Скинуть його, хай інший порядкує!
Діти:
– На галасування!
–
Скинуть, скинуть!Марко гримить:
– Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...
– Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!
Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі - і з розгону - головою Марка в живіт.
Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.
– Дядьку Митро! Дядьку Митро!
– одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.
В гурті:
– От, хай бог боронить: ще повбиваються...
– Завісу! Завісу!
– Дядьку Митро!
– кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.- Дядьку...
Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
– Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну!
– і - вітром назад...
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу - став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.
Все завмерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...
Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
– Го-го-го...- ревом покотилось по двору.
Другий!
– Га-га-га...- дужче.
Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.
Гвалт, лемент...
– Мамо, мамо!
– чути в гурті схвильований, радісний голос.- Це вони так приставляють чи це справді?
– Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
– Завісу!..
...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
– Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник!
– Далі до людей: - Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна - це старий режим!
Загуло:
– Годі вже! Чули!
Свист.
...Перешуміло, перегриміло, стихло...
Хтось позіхаючи:
– Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?
– А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
– Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
– Ох-хо-хо-хо!
– Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
– Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
– Марино, удавишся!