Оповідання
Шрифт:
Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
– Ось дивися, Мишко, оце - дер штуль, а це...
...Почали вибивати кописткою у битий чугун - дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як та галич, з вереском, з криком ринули в столову:
– Обідать!
Мишко стояв на порозі.
– Мишко, іди й ти до нас обідать!
Мишко затурбувався:
– Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
– Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп - без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
Коло великого щербатого
Кличуть:
– Іди, Мишко!
Мишко тихо:
– Я вже обідав.
Хтось цікавий:
– А що ж було у вас на обід?
– Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою внакладку, і...
Мишко ковтнув слину й замовк.
...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо - короткий виск, і знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивиться не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...
– Гріться!
– Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркана. Тута ж на підлозі пиляють, рубають, кришать на тріски...
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло - зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу!
– за вікнами, аж мурашки поза спиною...
За гомоном про його, було, забули, далі хтось побачив:
– Гляньте, Мишко і досі в нас!
– Мишко! Як же ти додому підеш! Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
– Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий!
Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
– Я без-при-тульний...
Всі од каміна, обступили, дивляться:
– От тобі й папаша з мамашою!
– От тобі й каша з молоком, і чай внакладку з булкою. Старші суворо до його:
– Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?
Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей.
Стало жаль:
– Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...
– Що ж його робити?..- Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
– Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече.
Один спалахнув:
– Та яке
ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?Галя спохватилась:
– Та я ж не на його, я так тільки...
– «Так тільки»... «босяк»... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
– Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
– «Босяк»... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча - на варті. Радили на диво тихо, діловито й корот-ко. Вирішили - днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагід-ний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало,- покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
– Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
– Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
– Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідующа привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
– Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив - дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
– Ось тобі Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь.
– Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...
Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
– Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
– Влетіла в спальню, світить каганцем.
– О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий!
– Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: - Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?
Вбігає черговий.
– Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.
– Якого собаку? Тут собак немає у нас.
– Не базікай - роби, що велю! «Тут собак немає»,- а ото ж хто кістку під ліжком гризе?
Черговий прикусив язика, почухав голову.
Далі певніше:
– Та то вам, мабуть, почулось»
«Собака» якась була розумна - замовкла.
Один по одному - на допомогу черговому збігся гурт:
– То почулось! Почулося! То, може, так що...
– Та то, мабуть, пацюк!
– догадався хтось.
Всі в один голос:
– Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!