Оповідання

Дивиться на дітей, віри не діймає, чогось поблискують тривожно очі.

– Хм...- Далі рішуче: - А на лиш каганця, посвіти мені.

Нагнулась - до одного ліжка, до другого. Далі повертаєсуворе лице до дітей:

– Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени?

Змовкли. До чергового:

– Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

– Вилазь, Мишко, засипались...

З-під ліжка висувалась біляста нестрижена голова, червоне од напруги лице.

Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:

– Що це?! Це вже нового знайшли!

Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:

– Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...- І далі з жаром: - Це буде Моцарта! Моцарта!

Дивиться:

– Яка Моцарта?

– Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...

Затулила уші, кричить:

– І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з’їдять за це!

Сіпають за поли, за руки:

– Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!

Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.

Заплющила очі, одвернула голову:

– Не чую нічого й не бачу!
– Проте пильне її око щось загляділо. Зразу: - Ану, стій!
– Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.

Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене - живого не було на йому місця.

Крутнулась, як вихор помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки.

Стало тихо...

Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої - гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли - ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха:

– Не журися, Мишко,- діло, здається, буде: реве!

Всі нишком:

– Реве?

–  Так реве, так реве, аж захлинається! Аж ніс їй почервонів! Витре носа хусточкою та й знову!

Невтримана радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла, тихо, без гуку. Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обірвані лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той - у боки, той навприсядки. І тихо-тихо, як тіні, тільки хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки - очі.

Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне.

І знову - вихор радощів - ще дужчий, ще бурніший. Хтось подав тривожний знак, і всіх видуло з коридора, як сухе листя.

Вийшла умита, спокійна. Голос твердий, як криця:

– Іди сюди, як тебе...

Мов розв’язався мішок із гамором: крик, зик, пискотня...

– Мишко, сюди! Мишко, кличуть!..

Спинила всіх, зібрала кругом себе:

– Слухайте сюди - завтра має бути у нас ревізія: коли яка гава засиплеться, то дивіться...

Показала добрий-таки, м’язистий кулак.

Всі з жаром, з огнем:

– Ніколи в світі!

– Ось нехай тільки бовтне хто!

– У-у!!

Замахали кулачками.

– Подивіться, дівчата, є там у нас у коморі хоч яке-не-будь сухе шмаття?

Хлопці показували дівчатам носи, язики й басками співали:

На городі стовпчики,- Роди, боже, хлопчики, А дівчат не роди, Бо то - самі іроди...

Поскулювались, позамотувались, сплять. Усе - майбутні зорі нового життя. З темряви у биті вікна летять білі папірці - сніг.

Деренчать шибки, вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах:

Ой буде ж нас, не-не-не... По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах...

Далі: дверима! Вікнами! Залізом на даху!

«Гу-гу-гу!..»

ГОЛОД

Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан - Віз. [28]

28

– Віз - народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.

Пізно.

...Трухлява веранда, абияк затулена рядном,- сцена. Зала - весь шкільний двір. Людей - мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.

А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом - гармошка, а над усім - азартна, безупинна, голосна сварка.

Десь у дворі застогнало з нудьги:

– Та починайте, бо вже ж пізно!

За ним з усіх кінців однодушне обурення:

– Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!

– Починайте, бо вже люди поснули!

На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом.

– Чуєте чи ні?

Із-за рядна швидко висовується рука:

«Дзелень-дзелень».

Регіт:

– Которий уже це раз: п’ятий чи шостий?

Покірно втихають...

– А за віщо вони завелись там?

Хтось через плече:

– За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає...

– І кажіть же ви: чорт ї не взяв його...

Слово-друге про Марка.

А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир.

Сміються.

– Та й не кається, знову за своє!

– Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю - додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.