Оповідання

Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,- кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...

П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж - сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.

Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.

Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.

А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]

МОРОЗ

Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.

Стояли морози, сніги лежали білі...

В селі заходило свято.

Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця - дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.

29

– ...у горидуба граючи...
– народна гра (відповідає рос. горелки).

Це вгорі, а внизу...

Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям - на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть - бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» - або: «Це мороз - з очима!»

Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось... ось нехай тільки сонце зайде - я прийду до вас куті їсти...»

Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.

Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.

На покуті - кубло сіна. В кублі - кутя й узвар. Коло куті на лаві - діти: хлопчик та дівчинка. В хаті - самі. А вже вечоріло.

Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:

–  Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти та не поморозь нашої пшениці.

– Морозе-морозе...

Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається.

– Іду-іду,- каже,- я давно до вас збираюсь!

Довга на йому кирея, під киреєю - жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом - блиснув срібний самопал.

Леле! Оце догукались!

Тільки сорочки захурчали на піч.

– А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти!

– Голос людський, привітний.

Повисували голови із-за комина, визирають.

А він знову:

– А де ж ваші, діти, тато та мама?

Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.

Далі осміліли:

– Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?

– Того ж, того.

– Ви мороз?

– Мороз.

Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.

– А ви ж не поморозите нашої пшениці?
– хлопчик.

Сміється Мороз:

– Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.

Дівчинка й собі:

– А ви нас не подавите?
– Та й сховалась за комин, прищулилась і язичок прикусила: слухає.

– Ні, діти, я таких не давлю.

Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.

Осмеркло.

Аж і батько в хату:

– А хто це тут гомонить із вами?

Діти стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:

– Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?

– А ось побачимо!
– бере, світить каганець.

А той з лави:

– Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?

– Коли добрий чоловік - приймемо, а лихого - може, й проженемо з хати,- весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.

– То вже самі гадайте, що я за людина - чи добра, чи лиха,- одказує той,- я, може чули, Мороз.

Зирк діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. «Справді, мороз!» - майнуло в дітей у голові.

Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:

– Чого ж ви хочете од мене - я людина бідна?

– Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний,- одказує Мороз. Далі розповідає: - Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й почув; згадав, що сьогодні за день, думаю: «Дай зайду до людей у хату».

Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.

– То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя,- сказав, повернувсь до дітей, суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий - ні, думають, мабуть, не мороз,- дурять їх, малих...

Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела.

– Ну й мороз, аж до ніг в’язне!

А гість на лавці:

– То ще паніматко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті!
– та й чудно якось засміявся.

Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: «Ой, мабуть-таки, мороз!»

Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.

А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина - молодий, чорноусий, а на голові волосся - ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх - здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима,- так і пориває шугнути на піч.