Остання любов Асури Махараджа

За якийсь час Асура Махарадж піднявся і почвалав у місто. Він хотів зайти у якийсь готель, привести себе до ладу перед сніданком. Безсонна ніч давалася взнаки. Він не звик, що сили будуть так швидко закінчуватись у цьому тілі. Рожеве сонце поволі підіймалось у нього за плечима, й Асура побачив на мосту перших бігунів.

На виході з мосту він спіймав машину і наказав їхати на Бруклін, у район, де мешкала Даша.

***

Свіжий, причепурений, із букетом троянд, за десять восьма він стояв у фойє її дому.

— Доброго ранку, Мішель.

— Доброго ранку, сер. Чимось можу вам допомогти? — надтріснутим голосом поцікавився консьєрж і перехилився через ляду рецепції до нього, боячись, що через поганий слух не зможе бути корисний гостеві.

— Я у 54-ту.

— У 54-ту? — перепитав консьєрж, прикладаючи до вуха долоню.

— Так, так, у 54-ту.

— Ах, у 54-ту! До міс Стефанівської! Прошу, прошу, проходьте, ліфт по коридору прямо і направо. П’ятий поверх. Будь ласка! Будь ласка, сер! — прошаркавши старечим кроком з-за ляди, Мішель вийшов провести його. — Із самого ранку такий шарварок із цією міс Стефанівською! Цілий день, туди-сюди, туди-сюди. Ну, може тепер трохи спокійніше буде.

У ліфті Асура роздивлявся своє відображення. Сурдут був, здається, трохи малуватий. І щетина з’явилася — щетина не користувалась популярністю серед інтелектуалів нижнього світу. Дзвіночок ліфта, тихе розсування дверей, ранкове світло б’є з вікон коридора. Все наче сяє новим домашнім затишком, наразі ще строгим, але вже знайомим.

Він завмер у нерішучості перед її дверима. 54. А, що, коли…

Ні, він вирішив не відпускати розум і, зібравши волю в кулак, постукав у двері.

Відповіддю йому була тиша.

Він постукав ще раз.

І ще раз, уже голосніше. Мабуть, він стукав занадто рішуче, тому що двері під його натиском прочинилися. Асура, зваживши, вирішив зайти.

— Дашо! Доброго ранку! Ви вже прокинулись? Із вами все гаразд, Дашо? Це Асура Махарадж! — гучно сигналізуючи про свою появу, він увійшов із коридора на кухню.

Кухня пахла Дашею. Сонце заглядало просто у вікно, підсвічуючи вохристі фіранки. Він роззирнувся навколо. Теплі, осінні кольори. Шинквас. Кухонна плита, робочі поверхні. Мідний посуд. Холодильник. Посередині кухні стояв круглий стіл. На столі застелена серветка, виставлені приладдя для їжі, пляшка молока, тарілка, склянка, кошичок із хлібом і пательня, далебі з їжею, прикрита покришкою та рушничком. Біля пляшки з молоком стояв диктофон.

— Ні, — сказав Асура Махарадж і вибіг із кухні.

— Дашо! — він заскочив у ванну, але там не було нікого.

— Дашо, де ви? — він вискочив із ванної у спальню, й знайомий запах Даші пропік йому стежинки аж до самих надрів мозку.

— Ні, ні, ні! — він вискочив на кухню. — Дашо, не ховайтеся, я вас благаю!

На столі лежали приладдя для однієї людини. Тарілка, серветка, склянка. Ніж і виделка. Молоко, кошичок із хлібом і пательня, прикрита покришкою і рушничком. І диктофон.

— Ні, Дашо, що ви наробили… — прошепотів Асура. Взяв до тремтячих рук диктофон і підніс його під самісіньке вухо.

Він натис на ґудзик, і диктофон ожив.

— Дорогий Асуро, будь ласка, дослухайте цей запис до кінця. Життєво важливо, аби ви зрозуміли мене правильно і були розважливі… — почув він голос Даші.

— Ні, ні, ні… — шепотів він.

— Ви розумний чоловік, я знаю, ви все зрозумієте. Зараз, коли ви слухаєте цей запис, я буду вже далеко від дому, можливо, за межами Нью-Йорка. Я змушена робити так, і хоч знаю, що це завдасть вам болю, все ж, цей біль вилікує нас обидвох. Ви — чоловік моєї мрії, і я шкодую, що мушу казати вам ці слова через диктофон, а не стоячи перед вами на колінах. Вчора ви подарували мені зустріч, котра перевернула мені цілий світ. Я чекала на вас усе життя, але тепер змушена поїхати. Я знаю, це важко зрозуміти, але повірте — так треба. Я знаю, як сильно любите ви мене, і, повірте, моє бажання бути з вами не менше. Вчора, коли я тримала вас за руку, по милості Божій я пригадала всі наші зустрічі, які лиш були в нас у цьому всесвіті, починаючи з моменту його створення. Ми призначені одне для одного, і наша близькість сердець — то не випадкова пристрасть, а природний стан речей. Ми зустрічаємось від життя до життя, тому що створені бути разом, як тут, у минущому світі, так і у вічності, де ми вже не Асура і Дарія, а вічні душі, незгасні іскри велетенського вогню. Дорогий Асуро, то велике щастя, що ви відшукали мене в цьому океані страждань і простягли мені руку помочі. Без вас я загинула б. На жаль, хоч я знаю, що я — вічна душа, моє серце покрите брудом, наче старе дзеркало — пилюкою. Коли я зустріла вас вчора, я побачила, якою великою душею є ви і як низько упала я. Ви зробили неймовірний подвиг, зумівши вибратись із самого дна пекла, тоді як я — лиш нікчемна, пропаща егоїстка, що безцільно спалює своє життя, примножуючи страждання інших. Коли я відчула ваше світло, я зрозуміла, що не зможу бути з вами поруч доти, доки не стану хоч би на крок ближчою до вашої чистоти і зреченості. Ви освічений і розумний — а я без знань і досконалостей. Ви смиренний і повний чеснот, а я — пропаща блудниця, нікчемнішої за яку немає в усіх трьох світах. Ви сповнені благодаті, а я жовчна і заздрісна. Моє серце сухе, мов груда опалого листя, і в ньому немає ані краплини живильної любові, яку можна було б проливати так, як проливаєте ви. Я не варта й пилинки з ваших стіп, що пройшли цей важкий шлях. Моя гординя розриває мені серце, і я відчуваю, що помру у вас на руках, якщо ми зустрінемося з вами сьогодні. Я смиренно, зі сльозами на очах благаю вас простити мою малодушність. Я знаю, що ви, коли було б треба, померли б за мене, та я не маю такого благочестя. Гріхи обпікають мені серце. Я тону в цьому океані страждань і молю Господа, щоб він дав нам нагоду ще раз зустрітися. Я впевнена, що, коли треба буде, ви знайдете мене ще раз. Ваше серце приведе вас знову. Будь ласка, вірте і йдіть. Наразі ж молю у вас заступництва перед вашим гнівом і на тім покірно прощаюся. З любов’ю, ваша Дарія.

Асура Махарадж відчув, як останні слова ножем увійшли йому в самісінькі глибини його серця. Проникли так далеко, наче там у нього була найдовша у світі печера, і коли він відчув, що глибше опуститися в цю печеру немає сил, бо вже обпікає жар Землі, він відпустив себе, і враз усе, що він тримав там затамованим, вирвалося назовні.

— Ні! — прохрипів він і перевернув крісло. Він відчув, як гнів охоплює розум, і стримувати себе більше не було сили.

— Як ти сміла! — проревів він, і стіл від його удару полетів у куток, зносячи на своєму шляху пляшку з молоком, пательню з гарячим сніданком, склянку, фрукти. Нарешті він побачив, хто він насправді.

Асура Махарадж задер голову до стелі й прокричав, так, аж напнулися жили на шиї:

— Як ти посміла! Як ти посміла!

Він — демон, демон, демон.

— Ні, ні, ні! — повторюючи це, Асура Махарадж почав трощити стелаж із посудом. На підлогу полетіли мідні баняки. — Хто тобі дав право так поводитися зі мною!

Асура Махарадж відчував, як великий демон злоби, приспаний п’янким медом почуття, прокинувся і більше не бажає засинати. І тепер його не зупинити. Він став громити її кухню, трощити меблі й скидати з полиці глечики.

— Ти! Як ти сміла! — гарчав він, наче поранений кабан, наче пес, що захлинається від запаху крові. Там, де щойно панував затишок і умиротворення, розросталася рвана рана, суха й холодна, як пустеля, де ніколи не світить сонце, де ніколи не тане лід.

І щось із самого дна цієї пустелі, з-під велетенської товщі пилюки прошепотіло йому: не вона спричинила той біль. Так було з незапам’ятних часів, тільки тепер він нарешті побачив це.

Коли Асура Махарадж почув цей шепіт серця, нестерпний біль пронизав його, і він завив, наче вовк, що потрапив до капкана. Він почав роздирати на грудях сорочку, щоб якось потамувати ту муку, але біль сидів глибше, під шкірою. Біль ішов не від плоті, і від цього був нестерпним.

До Асуриних вух долинув звук сирен. Його реакція була миттєвою. Щось наче підказало йому, що то приїхали по нього. Звісно, здійняти такий шум із самого ранку — далебі, сусіди викликали поліцію.

Асура вискочив із квартири й збирався вже сідати у ліфт, коли той самий безслівний голос шепнув йому, щоби він біг далі по коридору.

— Там тупик! — вигукнув він розпачливо, біжучи без надії, а лише сліпо вірячи.

Ні, там пожежна драбина.

Він вискочив за ріг коридора і, о чудо, там дійсно був балкончик із запасним виходом. Асура вибив ногою двері й побіг по драбині вниз. Останні два прольоти він подолав у стрибку, важко приземлившись на обидві ноги. Щось у попереку стрільнуло — людське тіло не було розраховане на такі переміщення, однак Асура піднявся, і, накульгуючи, побіг вулицею геть. Геть, геть, геть. Подалі від цього болю, поки це ще можливо.

***

Один серед хмарочосів. Загублений у Нью-Йорку.

Його обличчя не привертало уваги. Смаглявий чоловік із виразною щелепою й аристократичним чолом. Чорні стріли брів, чорні окуляри. Шкіряний жакет, розстібнутий ґудзик сорочки. На його обличчі більше не було того виразу умиротвореності, що заворожувала продавщиць одягу і взуття. Тепер він був, як і всі решта — з перекошеним гіркотою ротом, із легкою неголеністю, від якої віяло готельним відчаєм. Асура Махарадж ішов просто вперед, аби загубитися, аби розчинитися у цьому натовпі людей зі своїми приватними думками, планами і потребами. Він не рахував ні вулиць, ні авеню, він знав лиш біль і холод, що йшли з його серця.