Остання любов Асури Махараджа

— Сваміджі? Сваміджі! [13]

Несподівана зустріч наче розбудила Махараджа. Він підійшов до чоловіка, дивуючись, що за дивні ігри влаштовує сьогодні доля.

— Сваміджі, намасте! [14]

Чоловік завмер, не донісши келішок до рота.

— Чого тобі треба, сину? Якщо ти за те, що на мені ось ця штучка, — він потріпав білий пасторський комірець, що випирав із-під осінньої куртки, — то тут можеш не хвилюватися. На те в нас із Господом існує своя угода. Я вважаю, що людина, коли вона в печалі, має право на пару келишків віскі.

13

Сваміджі ( санскр.) — шанобливе звертання до наставника.

14

Намасте ( санскр.) — «Вклоняюсь вам», форма привітання.

Сказавши це, чоловік перехилив перший келишок і гучно поставив його на стійку.

— Сваміджі, ви не впізнаєте мене? Це я, Асура Махарадж! — Асура упав перед ним у поклоні, потім піднявся, склавши долоні перед собою в радісній покорі. Ще б пак — перед ним сидів його старий учитель і друг, Свамі Наґа-баба. Свого часу Свамі Наґа-баба був його наставником у школі. Потім, коли Асура трохи підріс, вони потоваришували, і Свамі Наґа-баба передав йому чимало знань, які не входили до загальної навчальної програми. Свамі був із роду тих науковців, які все бажають випробувати на власному досвіді. На старість років він став скарбничкою виняткових історій, які ставалися з ним, із тими, кого він зустрічав та яким був мимовільним свідком. Свамі Наґа-баба був неперевершеним оповідачем, і, зрозуміло, Асура Махарадж зрадів цій зустрічі, бо, як ніколи, потребував хорошої оповіді про лиха, які траплялися з кимось іще.

— Сину, я не знаю, якою мовою ти говориш і чому ти поводишся, як блазень, але я скажу тобі таке. Коли в пастора О’Ніла спитали, які три речі на світі він нізащо не проміняв би на Царство Боже, він відповів: добру розмову, добру історію і добре віскі. Тож якщо ти прийшов завадити мені насолодитися останнім, то будь ти хоч ангел Господній, прошу тебе, не докучай мені.

— Хто такий пастор О’Ніл, сваміджі?

— Пастор О’Ніл — це я, дурню.

— Ах, он як! — все раптом стало на свої місця. — Ви не пригадуєте мене, сваміджі? Ми зустрічалися з вами в інших місцях. Не тут. Я тоді ще був школярем.

— У Іллінойсі, чи що? Хай йому грець, тому Іллінойсові! Діра дірою. Вибач, сину, та якби мені платили хоч би по два центи за кожного, кому я давав слово Боже, я уже давно став би мільйонером. Але, як бачиш, Господь не дуже ласкавий до тих, хто служить Йому. Тож не дивуйся, що на мені куртка з «Мейсі’с», і що я не пам’ятаю тебе.

— Щось ви не в гуморі, отче.

— Важко бути в гуморі, сину, коли від тебе йде дружина, а твій син заявляє тобі, що він голубий.

— Голубий? Що значить «голубий», пасторе О’Ніл?

— Це значить, що в нього блакитний відтінок шкіри і сині губи, що ж іще… Голубий означає, що він спить із мужиками, дурню! Що ти за одоробло таке? Звідки ти упав мені на голову?

— Я приїхав із віддаленої країни. Не всі американські звичаї мені ще знайомі, отче, тож даруйте, якщо видаюся смішним.

— Ти один із тих пакистанців, що жили через дорогу від нашої з Еллін хати? Чи то були бангладешці?

Асура Махарадж махнув рукою і сів біля сваміджі.

— Стільки часу сплило відтоді, як ми бачилися востаннє, — сказав він. — Хіба це так важливо? Отче, ви досі збираєте історії?

Отче гмикнув.

— Я знаю їх мільйон. Це все, що у мене є.

— Ви знаєте, я справді скучив за вами, хоч ви й не пам’ятаєте мене. Чи могли б ви, якщо вам не складе труднощів, розказати мені якусь історію? Що цікавого чувати на Землі?

— Ти що, напрошуєшся випити за мій рахунок?

— Зовсім ні! Якби я мав гроші, я би пригостив вас сам, хоча, дивлячись на вас, гадаю, це не найкраща ідея.

— Він ще й хамить, — звернувся пастор до невидимої аудиторії. — Святий Господи, прости мені, що богохульствую Ім’ям Твоїм, але скажи: пощо Ти створив у цьому світі стільки недоумків? Напевне, я маю вчитись смиренню, відповіси мені Ти. Але як можна бути смиренним тут, у Нью-Йорку, в цьому зоопарку?

— Отче, я замовлю нам каву. До речі, ви зовсім не змінилися, відколи ми бачились із вами востаннє! Направду, я дуже радий, що ми зустрілись!

***

Пастор дістав сигарети, підсунув поближче попільничку, запалив і почав:

— Я не знаю, де ми з тобою бачилися, сину. Чи то була та діра Джоліт, чи може, то був який задрипаний Детройт чи Флінт. Життя потерло мене. Мою стару супружницю ти пам’ятаєш, її звали Еллін, і буквально до минулого четверга ми були чоловіком і дружиною під освяченим Господом і американською конституцією шлюбом. Все валиться, сину. Вона знайшла собі якогось прилипайла на «кадилаку», так, наче «кадилак» це найголовніше, що може бути в житті. Вона сказала: то не якісь там пупці-дупці [15] , то любов. Знаю я таку любов. І їй не завважило, що тридцять років ми товклися поруч, пліч-о-пліч, як двоє волів в одній упряжці. І що у мене залишилося? — спитав я себе в той вечір. Тридцять років пастирської роботи, недоспаних ночей, роздертого серця, проповіді на холоді й у голоді? Я подумав тоді — ну, гаразд, можливо, я не найкращий пастор у цьому світі. Можливо, я чогось не зрозумів і проґавив свою жінку, але ж у мене є син! Мій синаш, маленький Джонні, я ростив його так, як ростили мене — у строгості, у дисципліні. Пожалієш хльости — зіпсуєш дитину, у вас там у Пакистані кажуть таке? У нас кажуть. Я робив усе, щоби він виріс хорошим хлопцем. І тут я приходжу якось під вечір із проповіді, я проводжу по четвергах невеликі євангельські програми в одній бібліотеці в Бронксі, там приходять всякі — в основному, пенсіонери, але є й молодь, і вони люблять мене, розумієш? Це відповідальність. Ти не уявляєш, синку, яка це відповідальність, — пастор О’Ніл роззирнувся навкруги, ніби щось шукаючи. — А куди я поклав свої сигарети?

15

В оригіналі пастор О’Ніл каже «woopsy-doopsy».

Асура Махарадж підсунув йому пачку, і пастор О’Ніл закурив.

— Американська мрія, — скривився він на гіркий смак сигарет. — Звичайне лайно, але як подано! Кожен ранок я прокидаюсь і думаю: «Господи, зараз я помолюся Тобі і з Твоєї ласки вип’ю чашечку кави і викурю сигарету». Я живу просто, завжди жив просто, і я думаю, я заслужив у Бога деякі поблажки… Ну, та менше з тим… Я повернувся з проповіді і застав у себе сина і його товариша. Я завжди з підозрою дивився на цього товариша — він був не рівня моєму хлопчикові. Старший років на десять, завжди приїздив до нього на своєму «седані», завжди наодеколонений, підмазаний, я все ніяк не міг второпати, що ж вони знайшли спільного, Джонні і цей блазень із нагеленим волоссям. Я запропонував, кажу — може, повечеряємо? І за вечерею Джонні мені каже, що він переїжджає до свого друга — Білла. Я кажу: «Ну, гаразд. Переїжджай, ти вже дорослий, будеш учитися брати на себе відповідальність». А він мені каже: «Ні, тату, ти не зрозумів — ми з Біллом — не просто друзі, ми партнери». Я кажу: «Ну, гаразд, бізнес — це чудово! Ти можеш займатися бізнесом, наша віра не забороняє нам цього». І тоді мій Джонні бере і цілує цього напомаженого мужика в губи. У мене виделка випала з рук. «Джонні, — кажу я. — Чи ти при своєму розумі? Негайно вибачся перед Біллом!» А він мені відповідає: «Тату, — каже, — Ми будемо жити з Біллом як одна сім’я, розумієш, я і він, і більше нікого. Будемо спати разом, разом готувати їсти, разом ходити у магазин, розумієш? Ми пара!». Коли я почув це, синку, клянусь, виделка випала у мене з рук і я не дожував те, що поклав собі до рота. «Так ти гей, Джонні? — спитав я його. — Я не розумію! Я виховував тебе як порядного хлопця, віддавав тебе на плавання, вчив боксерських прийомів, а тепер ти мені заявляєш, що ти — гей? Як таке можливо? Джонні, поясни мені». І тут мій Джонні, дорослий хлопець уже, цілих двадцять два, починає рюмсати! Він починає плакати, як дитина, і заявляти мені, що я ніколи не розумів його! Я сказав йому: «Припини це негайно. За столом у нас так не прийнято». І тоді Джонні зірвався, як навіжений. «Все, — закричав він мені. — Ти мені більше не батько! Ти чуєш тільки себе! Робиш тільки те, що прийнято! Ти безсердечна машина! Бачити тебе більше не хочу!». І от, мій син збирав свої речі, заходячись плачем, а ми з Біллом сиділи за столом і дивились одне на одного, як на писані яйця, я — на нього, а він — на мене. «Ну, — кажу йому, — розкажи мені хоч, де ви познайомились. Щоб знати, як тепер це відбувається. Колись, кажу, зрозуміло було — у тюрмі, чи ще десь, у притонах якихось, а тепер?». «На плаванні, — каже він мені. — Ми познайомилися з ним на плаванні. Я його тренер із плавання, — каже він мені й усміхається. — Я добре знаю вашого сина, він хороша людина. Дякую вам за такого доброго парубка!» — каже. Я задумався над цими словами, хлопче. По хорошому, я мав би встромити йому оцю саму виделку, якою їв, просто в серце, та видно, став уже надто старим, аби платити око за око. Та й, мо’, на краще, що не зробив цього, хто б тоді розповів тобі цю історію? Сказано ж у Посланнях: «Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота» [16] . Апостол Павло буде мені добрим заступником на Твоєму суді, Господи, але зараз мене це мало втішає. Хотів би я знати, що змусило мого сина вчинити отак, що змусило цього тренера з плавання встругнути отаке з моїм сином. Але боюсь, хлопче, мені вже цього не дізнатись. Я так і не попрощався із сином — Джонні не хотів мене навіть чути, вийшов і не попрощався. «Ну, ми поїхали», — сказав цей напомажений, Білл, і простягнув руку, щоби потиснути мою. І Господь свідок, я не знав, тиснути мені цю руку чи дати йому у пику. Може, я мав би викликати поліцію і подати на нього в суд? Але Джонні вже не малолітній, та й статті такої немає, щоб засудити його. Вони поїхали, і так я залишився сам один, в домі, де ще пару тижнів тому мешкала велика справжня сім’я.

16

1 Кор 3:19

Пастор О’Ніл понуро дивився у склянку, де вже закінчилося віскі.

— Гей, Сонні, — гукнув він хлопця за баром. — Ще два по сто.

— Того самого?

— Еге ж, — пастор О’Ніл повернувся до Асури Махараджа. — Ні дружини, ні сина.

— Дивовижна історія, — сказав Асура Махарадж із переконанням у голосі. — Ніколи не мав дітей, але страшенно хочу. У мене теж склалася не зовсім зрозуміла мені ситуація. Від мене втекла наречена. Вчора я запропонував їй вийти за мене, а сьогодні вона чкурнула кудись на край світу.

— Буває. Господь вибирає часом дивні шляхи, щоб сповістити нам щось важливе. Знаєш, іноді я запитую себе — а що, коли там нікого немає? Може, це такий рудимент із печерного віку у нас залишився? Страх перед темрявою, страх перед сином-геєм…

— Не можу вам сказати нічого про Бога, чесно кажучи, сам хотів би дізнатися, а щодо рудиментів печерного віку, то можу вас запевнити з усією гарантією, що печерний вік — це вигадки недругів.

— Так, розумію. Я теж мав би вірити в те, що світ було створено шість тисяч років тому, і що перші люди зійшли з раю, але, дивлячись на обличчя людей на вулиці, бачу мавп, собак і ослів. Я розказував тобі історію, як я став пастором?

— Ні, розкажіть, сваміджі. Ви, як завжди, зачаровуєте мій розум своїми оповідями.

О’Ніл дістав іще одну сигарету і перевірив, скільки їх залишилось у пачці.

— Гаразд, синку. Вже не знаю, чому, та Господь дає мені охоту поговорити з тобою. Тільки не називай мене оцим вашим паківським прізвиськом, для тебе я пастор О’Ніл.

— Як скажете, пасторе О’Ніл.

— Так краще. Отож, у далекому тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому, коли при владі ще був Ейзенгауер, коли ми всі боялися Радянського союзу й атомної бомби, а чорні знали своє місце в кінці автобуса, я працював «телефоністкою» на міській телефонній станції. Мене взяли на цю роботу чисто по знайомству, я був іще той нероба. Я не цінував того, що мав — був молодий, у мене була красива шевелюра — у задній кишені штанів я носив великий гребінь, щоби при найменшій нагоді вкласти волосся за останньою модою. На роботі у нас був суто жіночий колектив — я був одним із наймолодших, і був там єдиним чоловіком. Було, знаєш, кілька таких дівуль, до яких можна було підскочити на борзій козі, але всі решта були страшенними недоторками. Мені було нудно з ними — я хотів жити, веселитися, слухати рок-н-рол. Я хотів мати велике авто з відкидним верхом, аби можна було возити красивих дівчат на пікнік над озером. На жаль, правда життя була іншою — з дев’ятої до першої і з другої до п’ятої, з перервою на ланч, я належав «Амерікен Белл Телефон Компані», а вони мені за це платили сорок два долари на тиждень. Я був, як те звіря, яке ви тримаєте, аби воно справно несло службу: в мою відповідальність входило вміння поєднувати телефонні лінії. Ти вже зараз такого не застанеш — переді мною був телефонний комутатор із гніздами, і моєю задачею було вручну втикати штепселі в гнізда, налагоджувати зв’язок між абонентом із даунтауна і абонентом з Іст-сайду, чи щось у такому дусі. Із таким же успіхом на моєму місці могла би бути й натренована мавпа. Більш нудної роботи, коли тобі двадцять і ти носиш у кишені великий гребінь, а в серці — мрію про «кадилак», годі й придумати.