Острів тисячі самоцвітів

— Якраз ці їдять людей.

— Я її не злякався!

Бандала мовчав.

— Чуєш? — повторив Тікірі. — Я її не злякався. Хоч вона і їсть людей.

— Тебе вона й не з'їла б, — засміявся Бандала. — Кому смакує отака торба з кістками.

Тікірі погрозливо обернувся до нього.

— Як ти сказав?

— Як чув, — буркнув Бандала. — Торба з кістками.

— Зате ти Бандала! — вигукував Тікірі, поклав весло і заходивсь обома руками бити себе по животу. — Бан-да-ла! Бан-дала!

— Облиш, — буркнув Бандала. — Хто має більше тіло, той має більше сили.

— Але ж не той, хто має більше черево!

— І черево — тіло. І в череві є сила.

Тікірі засміявсь, але не сказав більше нічого. Підпливали до острівця й мусили пильнувати, щоб прибій не викинув їх на скелі.

Причалили до берега щасливо. Коли стали під пальмами на вершині острівця й роздивилися, їх залила хвиля щастя.

Вони вперше були на своєму Калудуві самі!

Несподівано їм здалося, що острівець неймовірно виріс, розкинувсь, наче якесь королівство, їхнє королівство! Тихо перебігли аж на другий бік, зворотний від Ланки, і втупили очі в широчінь океану. Була вона безмежна й цілковито порожня, не така, як тоді, коли дивишся на неї з рідного села. Звідти завжди видний якраз оцей острівець Калудува, що на ньому вони тепер стоять. Хоч який малий це шматок твердої землі, але саме він розбив неозорий простір і порушив враження порожнього безмір'я. Зараз перед ними не було нічогісінько, крім жовто-блакитної гладіні, що блищала на сонці, прославшись аж до небосхилу. Справді, ніде нічого — ні човна, ні вітрила, ні людини. Ані Вікрени. Він хоч і добрий та веселий, але дорослий, і тому дивиться на все інакше і обмежує їх, малих. Лиш небо, та вода, та вони… Нараз їх опанувало почуття, що все це їм увижається: безмежна блакить і це безмежне плесо води, адже тут нема нікого, крім них двох. Є, правда, зелені папуги, що кричать угорі в галуззі, та ящірки в дірах під пальмами. Але то не розумні істоти, які могли б суперничати із законними володарями цієї казкової країни, з ними двома, з Бандалою й Тікірі. Однак шелест у траві нагадав про голод, і вони заходилися ловити ігуанів. Але як тільки наїлися, знов сіли над океаном і милувались його непорушною могутністю.

— Я люблю море, — мовив Бандала. — Воно страшенно велике й дуже, але я по ньому пливу, — отже, я його пан. Розумієш, — додав сквапно, — я його пан саме тому, що можу на нього сісти, коли схочу, і пливти, куди забагнеться. Воно мені служить так, як автомобіль панові Ліндсею та Альварові.

— Море тобі не служить, служить тобі човен. Човен — це як авто, — осміхнувся Тікірі.

Бандала насупивсь і хвилю мовчав. Загалом Тікірі мав слушність, хоч і не цілком; він-бо гаразд знав, що Бандала має на гадці: море його — Бандалу з човном — мусить носити на своїй спині, як мул чи віслюк свого пана. Але Тікірі, мабуть, і досі сердиться на нього через торбу з кістками.

— Кажи, що хочеш, а воно таки служить мені, — нарешті зронив Бандала. — Човен — це як сідло на коні, а море — як кінь, а я його пан, і ніхто не заборонить його осідлати, коли мені забагнеться. Це я можу зробити без тебе. А ось ти без мене — ні.

— А чом ні? — спалахнув Тікірі. Слова про торбу з кістками таки справді не йшли йому з голови. — Гадаєш, це мені не до снаги?!

Авжеж, Бандала був саме такої думки, але побачивши, як сердито насупилося приятелеве чоло, вирішив перевести розмову на спокійний лад.

— Дурниця, — буркнув миролюбно. — Таж я можу взяти сідло, тобто човна, сам, бо Вікрена мій дядько, тоді як тобі човна він напевно не позичив би. Сказав би: коли так, то їдь з Бандалою.

Пролунало це не дуже переконливо, бо Вікрена ніколи й словом не обмовився, що його човен — також і Бандалин: через те вони й узяли катамаранчик тайкома. Відчувши, що суперечка може зіпсувати цей щасливий день, хлопці мовчки підвелися, щоб нарвати кокосових горіхів. Сьогодні вони могли це зробити, сьогодні ніхто не наглядав за ними, не лякав товстим паном Альваром з його польовим біноклем та підглядами.

Запрошки видряпалися на дві найвищі пальми. Саме для цього прихопили вони з собою мотузяні кільця, що їх застосовували і вдома, збираючи кокосові горіхи з тих кількох пальм, які їм належали. Досить тільки натягти мотузок на кісточки й лізти: зв'язані ноги не так томились, а на похилих пальмах навіть можна було зупинятися, махати руками в повітрі й триматись об стовбур лише мотузком і ступнями.

Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, — геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.

Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!

Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.

Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.

Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку — забачиш лезо в усій його ширині.

Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю — даром ігуанячого язика.

Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп — то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал — самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.

Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій — звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, — до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку — навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…

Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.

Раптом на морі завирувало — саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз — це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.