Острів тисячі самоцвітів

Так. Бандала дивився саме туди.

— Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?

— Звісно, акула. Чекає на нас!

— Що? Дурниці, — засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.

— Ось давай поїдемо додому, то побачиш!

— Навіщо? Ще маємо час.

— Не звертай на час, коли боїшся, — сказав Тікірі й почав злізати.

— Не боюсь!

— Тоді їдьмо!

Але Бандалі не хотілося додолу.

— Ще не хочеться.

— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.

— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.

Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!

— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!

— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.

— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.

Але Бандала ще нагнувся по горіх:

— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?

Але Тікірі навіть не обернувся.

— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!

— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.

— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…

Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.

Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.

— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.

— Авжеж, — відказав Бандала. — Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.

— Дзуськи! — войовничо вигукнув Тікірі… — Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!

І таки заспівав.

— О ти, дурна акуло! — волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. — Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!

— Заткни пельку! — вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. — Веслуй краще!

Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…

Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.

— Чортяка! — затнувся Бандала. — Тутки! Чекала-таки!

Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…

Авжеж, акула була тут, ба навіть чекала на них! Ось вона дісталась до балансира, але не зупинилася там — відчувала, мабуть, що не це головна частина човна. Гострий плавець рушив далі, розтинаючи гладінь без жодної хвильки, гейби ніж… Щойно була вона за спиною… а тепер ось підпливла до правого боку, закінчуючи коло. А за мить побачили хлопці свого ворога ще виразніше, ніж уранці.

Величезне синювате тіло, як сталева сигара, з двома очицями та двома жовто-чорними рибками-лоцманами, що пливли обабіч пащеки.

— Ох! — схлипнув Бандала. — Це ти винен! Якби хоч тут був дядько!..

— Що б він зарадив? — видихнув Тікірі. — Нічого. Сиди тихо!

Але Бандала його не послухав.

— Вікрено! — заволав. — Вікрено!

Раптом акула зникла десь під човном.

— Бач, злякалася мене! — заверещав Тікірі. — Вже не вернеться. А як вернеться, то чахну її веслом по писку, штрикну… Отак! — він глибоко занурив весло. Несподівано вода завирувала, човен захитався, щось смикнуло руки Тікірі, а коли він у жасі швидко звів їх, то побачив знівечене весло. Від дерев'яного диска, що його сінгальські рибалки примоцовують до тички, зостався дерев'яний серп: решта зникла в пащеці акули. Так, ніби якийсь велет уп'явся зубами в млинець або здобну булку й відшматував добрячу партику.

Дві, три секунди сиділи хлопці німі. Тікірі тримав руку з веслом угорі, Бандала вхопився за борт човна, але відразу ж, мов обпечений, відсмикнув руку й притис до грудей, ніби хотів сховати її від того страховиська, яке хапало все, що тільки мигне перед його очима.

Але потвора більше не показувалася. Може, їй припало не до смаку дерево, може, подумала, що і вміст човна такий само нестравний… а може, їй просто обридло бавитися з ними. Хтозна. Ще мить хлопці чекали, перш ніж зважилися рушити. А тоді погнали човна так, як тільки можна було зі спотвореним веслом Тікірі. Відлягло їм лише тоді, коли зачули шум прибою на знайомому, чудовому, безпечному узбережжі.

— Гей, ти, кухарю! — горлав Бандала. — Яку маєш у руці жалюгідну копистку! — гиготів, аж голос йому уривався.

— Це не копистка! — вищав Тікірі переможно. — Це — грізна зброя.

Захромив її акулі до писка, потримав, а тоді як шарпонув! Таку маю силу!

— Ха-ха-ха! — реготався Бандала. — Ти прохромив акулу?

Пхнув весло до води, та й по всьому.

Однак він мусив визнати, що Тікірі весла таки не випустив — хай навіть з жаху.

Сховали човен на його місці в бамбуковій гущавині біля гирла річки, а весло Тікірі одніс додому, тішачись думкою, що це доказ його величезної сили й доблесного вчинку; безумовно, іще й через те, що інакше Вікрена одразу ж довідався б, що з човном приключилось. А так він уважатиме, що весло попливло чи хтось його позичив.

Дорогою додому хлопці здалеку забачили на веранді Жожо Ліндсея. Той нудився і своїм звичаєм стьобав довгим бамбуковим прутом, збивав зі стелі павуків та ящірок, стрибав за ними туди й сюди. Мав на собі білі штани, білу сорочку, на голові бриль із широкими крисами, з-під яких виглядала шпичка веснянкуватого носа. Скидався на якогось чужоземного метелика, білого англійського метелика, бо в Англії геть усе біле, навіть з неба пада білий дощ, як розповідав колись сер Ліндсей.