Острів тисячі самоцвітів

— Ти не любив Каранги? — руба спитав Тікірі.

Тісса мить мовчав.

— Я любив його, — мовив нарешті, підвівся й пішов у хатину.

Тікірі розгублено дивився йому вслід. Він не розумів Тісси. Сам був з народу тамілу, який не визнавав Буддиної науки, тобто індуської релігії, і Тіссині слова хлопець уважав жорстокими, безсердечними. Втім, його, Тікірі, батько не дбав про жодну релігію, він любив життя… однак надто рано його втратив.

— Бачиш, який розумний мій батько, — озвався Бандала; голос йому ще трохи тремтів. — Я теж буду такий розумний і спокійний. Це велика справа, тільки, зрозуміло, багато доведеться мені докласти праці й терпіння.

— Не вірю я тому. Гадаю, це дурниця, — сказав Тікірі. — Я ж бо сам страшенно дужий, здолав акулу, колючий дріт і кобру, але жаль здолати не можу. І твоя мати теж не може, бо плаче й нарікає.

Схвильований Тікірі пішов. Коли підвів голову, побачив білі зорі, що просвічували крізь пальми, й на мить спинився роздивитись їх. Вітер з океану подужчав, неподалік прибій гуркав об узбережжя, як молот об кувалду, гойдалися величезні крони кокосових пальм, зорі між ними то зникали, то знов показувалися, ніби грались у піжмурки, пальмове листя сухо шемрало — здавалося, ніби вгорі танцює юрба кістяків… Аж від того Тікірі запаморочилася голова.

Цієї хвилі зачув він голос своєї матері, яка його шукала, й відгукнувся.

Другого дня подарував пан Ліндсей Тіссі п'ятдесят рупій — відшкодував йому втрату сина, а пані Ліндсей взяла Бандалу за кухарчука.

— Це твій другий син — як його звати? Так, Бандала. Отже, цей твій Бандала, чи як його, куди менший, ніж той… той… як його звали… так, Каранга, отже, й пуття з нього менше. Але я не хочу, Тіссо, щоб ти мав збитки. Тож покладу йому таку саму платню, хоч він нічого не вміє й по-англійськи не розмовляє. Я ж бо така сама щира християнка, як ти буддист, і моя віра велить мені любити свого ближнього й допомагати йому.

— Дякую, мемсагіб, — уклонився Тісса.

Так Бандала став до своєї першої служби, і Тікірі втратив одразу двох товаришів. Бандала вже не мав часу тинятися надворі, а Жожо не смів залишати веранду; пані Ліндсей раптом вирішила, що вся ця жахлива земля кишить кобрами, й наказала служниці, аби не зводила з панича очей і не пускала його навіть до саду.

Першого дня Жожо й словом не перечив. Другого дня побився зі служницею й дременув од неї, але скуштував батькового паска й третього дня вже послухався. Нудив світом на веранді й такий сумний був, що пані Ліндсей серце краялося з жалю. А що була саме субота, запропонувала вона чоловікові, аби взяв сина на прогулянку, проїхався з ним трохи островом, щоб бідолаха Жожо трохи розвіявся. Пан Ліндсей погодився: він давно збирався навідати сера Вільяма Флемінг-Джонса, власника каучукової плантації в центральній частині острова.

— Чудово, — сказав пан Ліндсей, — завітаємо до Вілла.

Жожо буде радий та й старий Вілл теж.

Пані Ліндсей нахмурила брови.

— Будь ласка, не зви сера Вільяма старий Вілл. По-перше, він дворянин, по-друге, не такий уже й старий, а по-третє, має великий вплив на губернатора.

— Твоя правда, люба. Та коли він був ще молодий і не дворянин, то ми з ним грали в одній футбольній команді, — засміявся пан Ліндсей.

Уранці взяв він вичепуреного Жожо і, щоб той дорогою не нудився, прихопив Бандалу, котрий, звісно, мусив вишаруватися з щіткою, бо саме перед цим різав часник на грінки.

Вирушили за ранкової прохолоди, але, щойно від'їхали сто метрів, Жожо крикнув, аби зупинилися: край шосе сидів смутний Тікірі. Пан Ліндсей загальмував, оглянувся і, пересвідчившись, що від будинку їх не видно, взяв і Тікірі. Так сталося, що двоє тубільних хлопців уперше скуштували розкоші їхати в авто.

Колись Тікірі тішився би з того невимовно. Сьогодні ж ні. Сидів коло шосе сумний не через те, що почував себе самотнім, а тому, що його гнітила смерть Каранги. Хто винен у ній? Жожо чи він сам, Тікірі? Цього Тікірі не знав.

Але ж він повинен це знати, бо відчував, що тільки тоді впаде з нього цей страшний тягар, і він знов буде веселий та безтурботний, як перше. Але що далі про це розмірковував, то далі заплутувався. Лиш одного висновку дійшов: у голові його думка за думкою мигтять так само, як оце пальми вздовж шосе… нема кінця ні думкам, ні пальмам.

Тікірі дививсь у віконце й чудувався. Океан зник — попереду блищала чорна смуга шосе, що звужувалася, гейби гостряк рибальського гарпуна. Обабіч біг ліс кокосових пальм, розпливчастий, ніби дивишся на нього крізь пелену сліз. «Певно, я й справді плачу, — думав Тікірі. — Мабуть, уже ніколи не перестану плакати…» Тут він підніс до обличчя руку. Ні, очі в нього сухі.

Тож він вирішив не дивитись у вікно: весь час здається, ніби плачеш, а це дуже неприємно. Тікірі втупив очі собі під ноги. Згодом — коли машина саме стишувала хід — побачив кінець бамбукового ціпка.

Ціпок стирчав попереду над сидінням біля пана Ліндсея, спертий об плече Жожо, бо панич сидів там і тримав ціпок так, як солдат тримає гвинтівку, коли охороня фортецю. А на кінці цього ціпка викарбувано дві літери, яких Тікірі не вмів прочитати, але які добре знав: це була стара палиця Жожо, та сама, що нею він штрикнув кобру, аби посунути їй окуляри… Отже, Жожо її не викинув, не відмовився від неї навіть після всього, що сталося!

Першої миті Тікірі спалахнув гнівом.

Але за секунду гнів, на диво, змінився в безмежну радість, і Тікірі засміявсь — уперше під хвилі, коли кобра мигнула головою, наче блискавка. Тепер Тікірі знав, на чиєму сумлінні смерть Каранги.

Ані Жожо, ані він, Тікірі, не винен — у всьому винна мавпа вандура! Бо якби не зламала довгого прута Жожо, то був би Жожо штрикнув кобру з відстані, втричі більшої, і нічого тоді не сталось би — кобра-бо не плига.

Авжеж, саме так!

«Так, і не інакше!» — повторював Тікірі подумки й вірив у це, бо хотів у це вірити, й мусив вірити, щоб позбутися великого тягаря.

Раптом авто зупинилося. Тікірі підвів голову й побачив навколо цілком інший ліс.

Замість високих пальм з веселим зеленим верховіттям бігли увсібіч аж у безмір'я низькі сиві деревця з рідким листям, крізь яке. просвічувало сонце. Були це каучукові дерева. Плантація сера Вільяма Флемінг-Джонса. Попереду стояв його будинок, двоповерховий, з червоним дахом, із верандою — схожий на Ліндсеїв дім, як брат.

Після обіду господар з гістьми пішов до місця, де він вирубував праліс, щоб розширити плантацію. Він сказав:

— Я вирубую.

Пан Ліндсей притакнув:

— Авжеж, треба вирубувати, Білле…

А насправді праліс вирубували слони. Було їх десь із шестеро, на кожному сидів магаут, тубілець-погонич, і, погейкуючи та штурхаючи сталевим прутом, гонив слона на дерева пралісу. Дерева стояли щільними рядами, сплівшися кронами, могутні, непереможні —допоки об них не обіперся слон. Тоді дерева з тріскотом ламались і падали, наче були з порожнистого бамбука, не міцніші від прута Жожо.

— Оце галас! — кричав Жожо. — Трісь, трісь! Як вогонь!