Острів тисячі самоцвітів

Допіру Жожо загледів хлопців, облишив своїх ящірок і до них бігцем.

— Де були?

— Вгадай, — буркнув Бандала.

Авжеж, скажи Жожо, що та як, — ураз роздзвонить.

Але Жожо вже помітив фатальне весло й тягнув його з руки Тікірі.

— Що ви з оцим веслом робили? Хто його вкусив? Леопард?

— Пхе, леопард! — з погордою сплюнув Тікірі. — Щось гірше!

— Брешеш! Нічого гіршого нема! — роздратовано сказав Жожо. Пан Ліндсей багато разів даремно чатував у джунглях на леопарда-людожера, що загрожував селу, і Жожо був переконаний: істота, яка зважиться чинити опір його батькові, має бути справжнім дияволом. — Леопард має силу-силенну страшних зубів.

— Але він легкодухий, — збрехав Тікірі, і Жожо мить розгублено супив брови. Не йнялося йому віри, що звір, котрого боявся кожен, легкодухий, але, з іншого боку, це переконливо пояснювало, чому пан Ліндсей повернувся з джунглів з порожніми руками: леопард злякався тата і дав драла.

— Ми випадково билися з акулою, — похвалився пихато Тікірі, дарма що Бандала застережно моргав йому. — Тобто я бився! Хотіла нас ізжерти вкупі з човном, роззявляла вже пащеку, але я їй ухромив туди весло з такою жахливою силою, що вона лишень зарохкала.

Жожо вирячив бляклі свої очі спершу на весло, потім на Тікірі, а тоді на Бандалу, котрому не лишалося нічого більше, як потвердити, що така пригода сталась, і доповнити її всіма подробицями.

— Гм, — промовив нарешті Жожо, — але хтозна, чи все це правда! Розказуєте мені якусь дурну баєчку. Ви самі на острівець не зважились би ані за…

— Що?! — вигукнув Тікірі. — То поїдь іншим разом з нами й побачиш!..

— Коли? — жадібно урвав його Жожо. Ніколи ще не був він на острівці, хоча мріяв про це давно. — Завтра?

— Завтра не випадає, — відказав Бандала замість Тікірі. — Не раніше як за тиждень, коли не буде Вікрени.

Жожо спохмурнів.

— Гаразд. Але слово!

— Слово! — проголосив урочисто Тікірі.

Бандала не мовив нічого. Він потяг Тікірі за собою, щасливий, що одговорив Жожо і відклав затію. За тиждень Жожо може забути про розмову, і тим усе скінчиться. Жожо загалом гарний хлопчина, але занадто вже малий. Ану ж із ним щось скоїться…

Не хотів навіть уявити собі.

— Але нікому анічичирк! — ще крикнув Бандала через плече. — Чуєш, Жожо! Інакше з того не буде нічого!

— Авжеж!

— Ти дурень! — напався Бандала на Тікірі, допіру вони відійшли. — Хіба ми його можемо взяти без дозволу? А в кого ти питатимеш дозволу? В пані Ліндсей? Ото закинь несло, мовчи та диш! Одразу видно, що ти не їв ігуанячого язика.

Тікірі перекинув весло через плече і не відказав нічого. Він уже охолов і розумів, що Бандала має рацію.

— Ну що ж, — буркнув насамкінець. — Ми ж його ще нікуди не взяли. Але мовчати я не міг. Хай знає, на що ми здатні!

Більше про це не говорили. Тікірі сховав у кущах весло, і обидва подалися додому, певні, що витівка їхня скінчилася щасливо і що це була найбільша і найризикованіша пригода їхнього життя.

І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.

По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.

По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.

Кобра

Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.

— Тіссо! — гукнув. — Приведи-но панича!

Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.

І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.

— Що це ти плещеш про акул?

Жожо почав викручуватися:

— Нічого. Брехав.

Сер Ліндсей не зводив з нього очей:

— Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?

— Такі собі хлопці.

— Які?

— Чорні, — сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. — Як звати їх, не знаю.

— Де вони мешкають?

— Не знаю.

— Де ти з ними зустрівся?

— Там, — махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.

— Які вони собою?

— Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, — вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів — як уже сказано — набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. — І мали весло.

Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.

— Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, — завважив Тісса по-англійськи.

— Знайдеш їх і приведеш сюди! — звелів пан Ліндсей.

— І даси їм хльору, — додала пані Ліндсей.

Тісса вклонився.

— Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. — Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. — Лишень — з вашого дозволу — як я їх упізнаю?

— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.

— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.